7

Діна

 Сьогодні ранок почався не з кави, а з дзвінка Олега Петровича - мого нестерпно-занудного директора. 

-Доброго ранку, Діно Віталівно! І гарного дня… - мовив він тягучим голосом.

  Я лише зітхнула, замість того, щоб черговий раз виправити його «ВіталІвно» на правильний варіант.

  Тоді на секунду відволіклася, аби пройтися квартирою і глянути, чи вдома мій чоловік. Як виявилося - ні. Знову пішов на роботу вдосвіта. Навіть закралася думка, що він навмисно уникав зустрічей зі мною. 

  Ні, ні… такого не могло бути, бо ми вже давно разом, і він кохає мене. Так же?! Чомусь тільки цього зовсім не відчувалося. Принаймні, останнім часом. Ні палких обіймів, ні компліментів, яким раніше засипав з голови до ніг, ні розмов про все на світі, чи хоча б про те, як пройшов черговий день. Мабуть, нас з‘їла рутина, а що могло б бути гірше, ніж це?

-А ви вже закінчили з текстом, який вчора отримали? - запитав Олег Петрович, безсоромно вирвавши мене з роздумів.

-Не зрозуміла. Ви ж казали, що у мене є три дні! - обурено нагадала йому.

-Справді? - здивовано запитав він, удаючи дурника, хоча йому й грати не треба було. -А мені щойно телефонував замовник і просив до вечора все зробити. 

-До вечора?! 

  Мене це ніяк не влаштовувало, оскільки в планах була зустріч з подругою, яка мала мене змінити задля того, щоб привернути втрачену увагу власного чоловіка. Бо особисте життя ж важливіше, аніж якась там робота…

-Так, до вечора треба впоратись, тож постарайтеся, Діно Віталівно. 

-Але я не зможу так швидко, - пояснила цьому бовдуру. - Нехай хтось інший візьметься.

-А більше немає кому. Так вже склалося. Тож…

-Шкода, що доведеться відмовити клієнту, - відрубала, перебиваючи Петровича.

-Відмовити? - занепокоївся він. - Діночко Віталівно, ми так не можемо… 

  Він так зам‘явся, наче чогось не договорював, а оскільки я вже добре вивчила цього передбачуваного типа, то розуміла, що саме він намагався приховати.

-А заради чого мені змінювати свої плани? Як домовлялися - так і роблю, або шукайте іншого працівника, - самовпевнено відповіла, бо знала, що наразі ніхто більше не візьметься за переклад, ще й так терміново.

-Розумієте, Діно… Віталівно, - почав він, і я мімікою почала мовчки перекривлювати його слова. От є ж плюси в телефонній розмові. - Клієнт обіцяв доплатити, - нарешті народив Петрович.

  Та не може бути! Наче я і сама не здогадувалась. Ех, Петровичу…

-А, ну, якщо так… і я непогано зароблю, то до вечора вже буде все готово, - тепер вже заговорила інакше. 

  Не вдалося роботодавцю заграбастати всі грошенята. Як же прикро! 

  Єхидно усміхнулася й відкрила кришку ноутбука. А вже до обіду впоралась з завданням, і нарешті могла побігти до подруги.  

 Зустрілися з Віткою біля салону краси «Бютікс», за її ж вказівкою. Вона ще здалеку засліпила своєю білосніжною усмішкою. 

-Я в передчутті! - зізналась вона, стиснула кулаки й потрусила ними, піднісши руки.

-А я ні… А твій пекельний погляд мене ще дужче лякає. Все, передумала. Нічого не треба.

  Відвернулася і зробила крок у зворотному напрямку, але Вітка прудко схопила мене за капюшон і потягла назад до себе.

-Ні-ні, дорогенька. Ти вже втрапила у список моїх сьогоднішніх справ. Будеш моїм експериментом. Завжди хотіла когось такого, як ти, прокачати.

  У відповідь я насупила обличчя, але вона навіть не звернула на це увагу. Очі моєї шаленої подруги горіли азартом. Від цього реально було ніяково.

-Вітко, вже шкодую, що погодилась. 

-Пізно, Дінуль. Пі-з-но! - вдоволено протягнула вона й обома руками показала на двері салону.

 Я неохоче потягнула ноги у вказаному напрямку.

-Заради Славка. Я роблю це лише заради нього, щоб зберегти родину, - бурмотіла собі під носа дорогою.

  А з першим кроком у світле просторе приміщення, в якому пахнуло водночас хімією та жіночими парфумами, мене зустріла молода дівчина, яка теж, як і моя Вітка, засліпила своєю осяяною усмішкою.

  Ще не вистачало осліпнути та після салону краси одразу до окуліста йти!

  Ще мить - і я вже сиділа в чорному кріслі навпроти величезного дзеркала. Напевно, крісло не просто так чорне. І поки очікувала питання перукаря про мої побажання, роздумувала, що ж можу дозволити йому змінити. А він (це ще й був чоловік!) і не квапився цікавитись, одразу накрив мій одяг тонкою тканиною, наколотив якусь фарбу і взявся за ножиці, обприскуючи моє волосся якоюсь рідиною, схожою на воду, але з ніжним фіалковим ароматом.

-А що це ви робите?! - злісно вишкірилась, коли на підлогу впало чимале пасмо.

  Перукар різко крутнув моє крісло до себе і без слів здивовано оглянув мій обурений вираз обличчя.

-Ми ж ще нічого не обговорили! - голосно пояснила йому на весь салон. - Це ще що за імпровізація?!

-Ну, так ми з вашою подругою все обговорили, - пояснив він. 

  Я направила свій погляд у відображення дзеркала, де відображався малиновий диванчик при вході. На ньому розсілася Віта, яка однією рукою гортала модний журнал, а іншою показувала мені кулак. Потім я важко зітхнула і пробубоніла до перукаря:

-Чого завмерли? Продовжуйте…

***

  Всередині мене був справжнісінький армагедон. Річ у тому, що перукар в якусь мить закрив чомусь дзеркало, тож я не бачила, що він зі мною коїть. Мабуть, і тут Вітка постаралася - попросила його так зробити. 

-Ну що, готова? - запитала подруга перед тим, як нарешті відкрити дзеркало. 

-Ти що, надивилась ток-шоу про неймовірні перетворення жінок? 

-Ой, Діно! 

 Подруга стягнула з дзеркала тканину, але замість того, щоб роздивитися свій новий образ, я щосили заплющила очі.

-Якщо не сподобається - побрийте мене налисо, я закриюсь вдома і сидітиму, поки воно не відросте! - попередила, пригрозивши, хоча й нікому б від того не було гірше, окрім мене самої.