6

Ліна

  В'ячеслав повернувся до свого кабінету лише за пів години, після зіткнення з сімкою матері Івасика. Спочатку заглянув обережно до нашого кабінету, але, побачивши, що Даріан пішов, а ми всі зайняті іншими клієнтами, розправив плечі й гордо пройшов повз нас.

- Ліно, коли звільнитесь, зайдіть до мене, - кинув через плече.

  Ах ось як?! Отже, тепер це так виглядає?!?!

І тут прийшла жахлива думка: а може, воно й раніше так виглядало? Просто я, як і будь-яка закохана дурепа, цього не помічала!?

 Ну почекай же, індик надутий, я тобі ще це пригадаю! Полетять твої пір'я в різні боки! Вважай, що сьогодні легко відбувся!

  І я, звичайно, нікуди не пішла. Та й клієнти йшли нескінченним потоком, деяким навіть доводилося чекати… Тож прошу вибачення, дорогий мій, переб'єшся.

  Ми з Олюнею навіть не змогли разом на обід сходити. У результаті довелося наодинці спускатися на другий поверх у кафетерій, щоб в самоті прожувати своє пюре з сосискою та салатом. Дякую хоч, що цього разу ніхто ноги не витоптав.

 Чомусь по обіді мій настрій впав. Очевидно, треба було підкріпити його новою порцією гидот у бік В'ячеслава, але в мене просто банально не вистачало часу. І я навіть трохи позаздрила Олечці, яка з перерви повернулася задоволена та щаслива, а в якусь мить загадково підморгнула мені.

  І тільки я хотіла було розпитати, що це за таємниче підморгування, як телефон тринькнув вхідним повідомленням. Може, дівчата щось написали в чаті? Блін, насправді за ними скучила...

"Так що, як щодо футболу сьогодні ввечері?" - прочитала і розчаровано зітхнула.

  Абонент був незнайомим. Ну отак завжди. Чекаєш одного, а виходить...

"Я сьогодні не у формі!" - написала, розуміючи, що зараз моя уїдливість спрямована на ні в чому не винну людину, яка просто помилилася номером.

  Але я з якоюсь сумішшю прихованого задоволення і зловтіхи спостерігала, як повідомлення спочатку прочитали, а потім почали набирати відповідь.

"Можу відформатувати!" - з'явилося на екрані, і я з подивом упіймала себе на тому, що посміхнулася.

"Спробуй", - відправила і тепер уже з нетерпінням почала чекати на відповідь. 

  Що цей розумник зараз скаже? Чомусь я анітрохи не сумнівалася, що то був чоловік. Ні, ну логічно, що жінка спочатку не питатиме про футбол.

"Із задоволенням," - відразу виникло на екрані. А потім прилетів смайлик, у якого замість очей були серця.

  Дивний він, мій співрозмовник. А якщо я з ним однієї статі? Якщо я теж чоловік?..

  І тут я раптом зрозуміла, що в мене в цьому месенджері є фото на аватарці... Тобто він мене побачив і написав? І це ніяка не помилка? Чи спочатку написав, а потім побачив? І вирішив продовжити розмову? Чи це взагалі хтось затіяв безглуздий розіграш? Ну от як я з В'ячеславом.

А може, це взагалі писав Даріан? Але чому б він писав про футбол?

  Швидко звірила телефон із залишеної візитки з тим, який пропонував мені насолоду. Ні, різні. Хоча це ж може нічого не означати...

  А може, це дівчата вирішили так пожартувати?..

- Ліно, ви що, дуже зайняті? Чому досі не зайшли? - прозвучало з боку кабінету керівника.

  Гаразд, бог з ним, із цим невідомим абонентом. Ось піду зараз і покажу своєму колишньому коханцю, де раки зимують! Хоча ні. Стоп! Я ж хотіла все по-тихому…

Діна

 Яка ж я була зла на свого чоловіка! Поралася з тою довбаною картоплею, грибочки так гарно нарізала… Тьху! А він спати пішов! 

  Та як би не було прикро, трохи позлилася, нервово стукаючи пальцями по кухонному столу, а тоді набрала Віту. 

-Ой, милий, зачекай, бо тут дзвонить та, що ображена, - почула голос подруги в слухавці. - І що, Дінко, скажеш?

  Я зціпила зуби, бо не любила зізнаватися у своїх помилках, але врешті мовила:

-Ти мала рацію.

-Що-що? - кепкуючи, перепитала Вітка.

-Не будь такою противною! Ти добре мене чуєш. Загалом, не врятують мене кулінарні здібності. Не оцінить Славко те, що інший би назвав високою кухнею. 

-А ти що готувала? - бадьоро поцікавилась Віта.

-Картоплю з м‘ясом і грибами…

-І це ти називаєш «високою кухнею»??? - подруга вибухнула гучним сміхом. 

-Головне, щоб було смачно! Он, Лососик в захваті. 

  Поки спілкувалась з подругою, кіт вже мав нахабність видертися на стіл і схопити шмат м‘яса. 

-То треба було за Лососика заміж виходити, а до чоловіків, моя дорогенька, потрібний інший підхід. Про це вже казала. І як же тобі пощастило, що маєш таку подругу, як я. Зроблю з тебе…

-Щось нормальне? - перебила цією фразою, бо вона дуже мені влізла в голову ще з нашої зустрічі.

-Ніяк інакше, любонька. Буде тобі і манікюр, і нова зачіска, і гардероб оновимо, і… ой, стільки простору для фантазії. Коротше, завтра чекаю. І не смій передумати! Чмок!

  В слухавці пролунали гудки. Після останніх слів подруги аж стало страшно за себе. Я ж, відверто кажучи, смертельно боялася змін. 

  А тоді глянула на котяру, який вже так наївся, що лиш перебирав м‘ясце в лапках, граючись, і сказала сама собі:

-Краще б, дійсно, за Лососика вийшла…

  Аж раптом у двері подзвонили. 

  Кинула погляд на годинник - дев'ята вечора. Хто б це міг бути? Нікого ж не чекала. Навіть спочатку хотіла Славка відправити, щоб відчинив, але, знавши, як важко його добудитися, наважилася голосно запитати через двері:

-Хто?!

-Я! - почувся чоловічий голос.

-Знущаєтесь? 

-Ні краплі. Це ж я, ваш сусід Артем. 

-Який це Артем?Не знаю я нікого Артема, - чесно зізналася, так і не відчинивши. Бо я взагалі не знала імен своїх сусідів.

  Сподівалася, що цей чоловік піде, а не почне, як завжди в таких випадках бувало оте: «В сусідньому під’їзді дід Петро помер, складаємося на поминки». Або в кращому випадку отой крик баби Зіни про те, що вже третій місяць не збираємося гроші на прибирання під‘їзду. Ще за таке платити… Та баба Зіна все одно вдома сиділа, то хай підмітала б в під‘їзді. То ні, вона ходила і всім колупала мізки. І нащо ж їй стільки грошей?!