4

Діна

  Ледь витримала цей робочий день в одному приміщенні з найнуднішим у світі керівником Олегом Петровичем. Якби ще не його оця дурна зачіска «зализянець на один бік», яка чомусь мене постійно нервувала... А про те, що він з мамою жив у своїх сорок і жодного разу жіночих диньок не коштував, то вже можна було і не казати.

- Ви, Діно Віталівно, гарно сьогодні попрацювали. От вам за це цукерочка, - сказав він, простягаючи щось в руці. 

- Я - ВіталіЇвна, - нагадала йому, виправляючи.

  Неохоче взяла те, що пропонувалося. Виявилося, що то дійсно була якась дешева цукерка-смоктулька. Барбариска, чи що… 

- Дякую, - водночас посміхнулася і скривилася набік, щоб він не помітив.

- Смокчіть на здоров‘я, - без жодних підтекстів ввічливо проговорив керівник.

  Цей телепень зовсім не розумів, хто з нас реально в цьому житті смоктав. Хоча… в ту ж мить одразу згадалася помада на комірі мого Слави. Цією згадкою мене наче стукнуло по голові. Настрій впав в нуль.

  Врешті, вийшовши з будівлі нашої контори, я таки смоктала. В усіх сенсах цього слова. Ще з тієї ненависної зустрічі випускників і досі. 

  А тоді зателефонувала Вітка. 

-Ти де? - бадьоро запитала подруга.

- Йду до тебе!

  Вона жила недалеко, менш як одну зупинку від моєї роботи.

- Додому? Знову? Діно, так не цікаво. Краще десь в кафе зустрінемося. Під моїм будинком є кав‘ярня, давай туди? - запропонувала вона.

- Ну, ти ж знаєш, як я не люблю ті кафе, кав‘ярні… - заскиглила до подруги, нагадавши те, що вона і без цього добре пам'ятала, адже постійно ледь не силою мене кудись витягувала.

- У мене вдома безлад! - голосно пояснила вона.

- Нічого, Вітусику, я вже звикла.

- Діно!

  Я зітхнула, неначе в стражданнях, і потягла ноги до кав‘ярні. І як їй пояснити, що я не готова кодний раз за каву віддавати п'ятдесят гривень? Вдома ж безплатно! А я ж була не якась там марнотратна дівиця, я ж копійочку до копійочки складала, зайвого не витрачала, краще хай би полежали ті грошики. Хтозна, що буде завтра.

   Та з подругою все одно сперечатися не було сенсу, бо мені її ніколи не переговорити. В неї язик довший, значно довший… Мала б я такий, то, можливо, теж би вдало вийшла заміж. 

  І чого це я вже поставила хрест на наших зі Славком стосунках? Рано ще! Спочатку з подругою треба було провести референдум, тоді Лососику все переказати, і, як тільки кіт впевнено нявкне - тоді рішення буде остаточно прийнято. 

  А поки зайшла в невеличку кав‘ярню, де, Боже мій милий, нікого не було, окрім продавчині за касою. Нічого не придбавши, сіла за столик і направила погляд у вікно. У відбитті бачила, як дико на мене дивилася та продавчиня. Як же я ненавиділа такі моменти! Де ж та Віта??? 

- Добрий день, - раптом почула голос, який, на жаль, не належав подрузі. 

  Це була та тітка за стійкою. А я в такій тиші навіть не могла удати, наче не почула її.

- Доброго, - різко привіталася й знову повернулася до вікна.

  Я вб‘ю ту Віту!

- Ви щось купуватимете? Можливо, вам порадити тістечко? - запитала жінка за стійкою, яку не влаштовувало, що я просто сиджу.

- Ні, дякую, - знову різко відмахнулася я, помітивши, що вже теж її нервувала.

- У нас не заведено просто прийти, аби посидіти на стільці, - пояснила вона суворим голосом. 

  Я цямкнула ротом, підійнялася, і прийнялася уважно роздивлятися тістечка за вітриною. Продавчиня дивилася на мене, наче під мікроскопом, в очікуванні миті, коли я нарешті щось оберу. А я раптом розвернулася - і вийшла з кофейні. Отак їй! 

  На вулиці одразу налетіла на подругу.

- А ти чого звідти? Ми ж туди! - розгублено пролепетала Вітка, показуючи на кав‘ярню.

- Плани змінилися! Ми йдемо до тебе! - голосно сказала, вирішивши за двох.

- Але… - тільки й встигла Вітка відкрити рота, як я тут же закрила його своїми пальцями й почимчикувала до її під‘їзду. 

  Подруга ще хвильку постояла на місці, а тоді неохоче посунула за мною. 

  У неї дійсно вдома, як завжди, був справжній розгардіяш: біля раковини та на столі брудний посуд, на чудернацьких, певно, дорогих лампах — павутиння, косметика розкидана по дивану…

- Віто, а твій Роман нічого не каже щодо такого… безладу, - обережно запитала, бо так закортіло поцікавитись, але водночас боялася образити подругу. 

  Віта сіла на високий кухонний стілець, закинувши ногу на ногу, і з розумним виглядом пояснила:

- Дорогенька, якщо ти маєш чим спокусити чоловіка — тобі не обов‘язково псувати манікюр ганчірками. Викличу клінінгову службу - й приберуться. Ще б я за таке хвилювалася!

- А мій Слава сказав би, що не платитиме за прибирання такі суми. А я ж наче теж нічого…

  Віта зістрибнула зі стільця й взялася за мій светр двома пальцями.

- Кажеш «теж нічого»? Подивися, в чому ти ходиш? Його вже давно треба було віднести на смітник, - з насмішкою пояснила вона.

- А мені він подобається. І якщо Славік покохав таку мене, то значить… - мій потік думок перебила згадка про ціль, заради якої прийшла. - Вітко, здається, він мені зраджує!..

  Подруга одразу змінилася на обличчі: насупила свої ідеальні брови, витріщила очі з коротшими й акуратнішими віями, ніж в мене, навіть привідкрила рот. Загалом, ніяк не очікувала такого на контрасті.

- Що ти сказала? - в мене полетіло її питання.

  Я відчинила шафку, де лежали чашки, взяла дві, помила від пилу і натиснула кнопку на чайнику, наче була в себе вдома.

  Господарка квартири тут же невдоволено стисла свої роздуті губи, вимкнула цей же чайник і дістала пляшку вина. Ця пляшка ще раніше була розкоркована, тож Віті залишалося налити вино в келихи. Та піти за ними я їй не дала, бо дуже вже кортіло все розповісти. Тож вихопила пляшку з її рук і налила напій просто в чашки, а тоді ми одночасно зробили по ковтку.

- Тепер можна, - дала мені зелений колір Віта.