2

Ліна

"Як доїхав?" - відправила я повідомлення, тому що реально почала хвилюватися. Коханий поїхав до родичів у передмістя, ось тільки погода сьогодні була зовсім не для поїздок: сніг ліпив щосили. Так, наче хтось його там згори лопатою черпав і вниз скидав.

І саме в такий снігопад тітка мого нового хлопця вирішила відсвяткувати свій ювілей. Не могла вона навесні народитися! А ще краще – влітку!

А тепер, по-перше, В’ячеславу довелося їхати непогодою в далеку далечінь, а по-друге, він не пішов зі мною на зустріч випускників. Сказав, що сьогодні зайнятий одностайно, не може пропустити, бо тітка тоді образиться. До смерті.

І я, звісно, ​​відпустила. А раптом тітка і справді помре. Ні, краще вже ювілей, ніж похорон у грудні...

Та я, в принципі, не дуже й наполягала на спільному вечорі. Навіть не сказала, куди збираюся. Так, більше для очищення совісті спитала. Тому що зустріч випускників університету  – справа непередбачувана. Мало як піде і де продовжиться. Он минулого разу... ех, краще не згадувати...

А з В'ячеславом ми зовсім нещодавно разом, і він поки що про мене гарної думки. Так, трохи більше ніж місяць, з того моменту, як я прийшла працювати під його керівництвом в один з офісів великої туристичної компанії. І майже відразу ми сподобалися один одному, і тепер ось зустрічаємося. Тільки здебільшого у мене чи... так, чи на роботі. Не пізніше як сьогодні наприкінці робочого дня довго реготали, дістаючи з лампи на стелі мій бюстгальтер.

Згадала і посміхнулася. Бюстгальтер - це взагалі ніщо в порівнянні з... Ох, це теж зараз точно не треба було згадувати...

У цей момент надійшло повідомлення у відповідь:

"Доїхав добре, дорóга нормальна. Не хвилюйся. Сумую. Цілую скрізь (як завжди.)"

У мене від такого послання, а ще від гарячих спогадів навіть спина змокла. І серце застукотіло в грудях часто-часто. Ось навіщо він? Мені ж зараз уже заходити. А там всі...

Кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, виходячи із своєї крихітної Поло, і поспішила у бік закладу громадського харчування, ковзаючи майже на кожному кроці на високих підборах.

- Привіт! - першою на мене налетів колишній староста, а тепер мер міста Марк. – Ти чого пізно так? Всі вже у зборі.

- Ну... якщо на столах ще не танцюють, то я’ майже вчасно...

Він посміхнувся і кивнув на залу.

- Та хто ж без тебе на стіл полізе?

Так, я часто бувала заводилою у будь-яких веселощах. І під час навчання, та й зараз...

Ось В’ячеславу тепер зі мною не доведеться нудьгувати, ощасливила його собою, як могла.

- Гаразд, зараз роздягнуся і примчу...

Скинула в гардеробі свою шубку з майже натурального песця, покрутилася перед дзеркалом на підборах майже лабутенів і пішла підкорювати сьогоднішній вечір.

І, зайшовши до зали, просто охре... офі... очманіла, коротше.

Спиною до мене стояв чоловік, як дві краплі води, схожий на мого Славка. Навіть слід від помади ззаду на комірі сорочки був такий самий точно, як я сьогодні випадково залишила. А на руці в нього висіла... моя колишня одногрупниця Дінка, наша сіра миша.

- Познайомся, це мій чоловік, В'ячеслав , - говорила вона бабію та пройдисвіту Вітьку, який протягом усього навчання на мене слиною капав. - Має своє туристичне агентство "ТРЕВЕЛ-ПЛЮС." Чув?

І я також чула. Стояла, відкривши рота, і чула. Тільки нічого не розуміла.

Це що за таке тут відбувається!?..  Як це турагенство могло належати В'ячеславу? Чи я щось у цьому житті пропустила? А може, він і їй збрехав? Ну, це навряд. Чи сама Дінка вирішила похизуватися?

  Чекайте-чекайте, але якщо він їй чоловік, тоді, виходить, я обрана на почесну посаду коханки… Ну, тільки цього мені не вистачало!

  Так. Стоп, Ліно. Потрібно заспокоїтись і порахувати до десяти. А потім оцінити ситуацію із позиції глядача. І лише тоді щось робити. Бо хоч я була дівчиною імпульсивною, але цілеспрямовано працювала в цьому напрямку, вгамовуючи внутрішній вулкан. Тому на природне бажання піти та видряпати козлу В'ячеславу очі не відреагувала. Принаймні зовні. Вирішила поки що залишити його безсовісні блималки в спокої, може, знадобляться.

 Озирнулася довкола. Однокурсники, як і всі інші присутні на зустрічі випускників, не звертали на мене жодної уваги. Хтось ще продовжував спілкуватися маленькими компаніями, хтось уже поспішав зайняти місце за столом.

Так, зовсім не годилося - влаштовувати показові виступи при всіх. Ось потім розмов буде, як дві баби одного мужика поділити не змогли. Щороку згадуватимуть. І взагалі, бійку зазвичай вже наприкінці вечора замовляють. Тож ні, ні і ще раз ні! Значить, тоді що?

  Варіантів, власне, було два. Перший - удати, що нічого не трапилося, пройти повз одружену парочку з гордим виглядом, а ще краще - сісти за стіл навпроти. І насолоджуватися муками В'ячеслава, який будь-якої миті очікуватиме викриття. У цьому випадку помста, звісно, ​​буде яскравою, але недовгою. А так нецікаво. Цей покидьок заслуговував на більше! Значно більше!

  Другий варіант - піти. Зробити, щоби ці двоє мене не помітили. І зараз цей план мені здавався навіть привабливішим. Тому що якщо мій, так званий, коханий не знатиме про те, що я його викрила, то й мститись можна буде довго і зі смаком. Як то кажуть, помста - та страва, яку потрібно подавати холодною. Вигадуючи нові і нові пригоди для колишнього бойфренда.

  Більше того, поки я вирішувала, що ж краще, в голові вже проскочило пару шалених ідей, як втілити в життя подібну відповідь.

  Пограти він, виходить, зі мною вирішив? Власне, і з Дінкою теж. Адже навряд, знаючи про зради чоловіка, вона б з такою гордістю хизувалася ним.

  Тобто… Тобто у цій ситуації ми з нею скоріше союзниці, ніж суперниці.

  Ну, я йому пограю! Ох, як пограю!

  Тільки все одно поки що свої карти мені не хотілося розкривати ні перед ким. Навіть перед колишньою однокурсницею.