Діна
Була середина грудня. Я квапилася на зустріч випускників, а сніг так ліпив в очі, неначе знущався з мене. Я ж вперше в житті наважилася наростити вії. Ще й такі довжелезні! І от тепер вони тягнулися за хуртовиною, через що здавалося, наче от-от мала злетіти. А давно ж їх хотіла, і ні, я не вважала, що надто стара для цього. Мені ж всього лише двадцять дев'ять.
Трималася за твого чоловіка Славка, використовуючи його як якір. Я ж ще й раз в житті взуття на підборах обрала. Зараз сердилася на свого Славу, бо він невчасно прийшов додому, швендявся незрозуміло де, а знав же, що я завжди була пунктуальною, і в мене був серйозний бзік на цьому.
Я ж просто вмру, якщо прийду останньою! Але ми вже не встигали, оскільки мали зустрітися з усіма біля університету, який закінчили, а тепер вже доводилося квапитися одразу в кафе.
Це раніше, в студентські роки, коли навчалася на міжнародному факультеті, то завжди пасла крайніх, була сірою мишею, непомітною дівчинкою з тугим дурненьким хвостиком на голові. Хлопці мене зовсім не помічали. А потім пішла на першу роботу - і мене наче перемкнуло. Декілька разів мною безсоромно користалися - і я зірвалася, як ядерна бомба.
Тепер я була іншою, ще й Славка якось вдалося підчепити. Він був з заможної родини, а сам працював начальником філії в турагентстві “ТРЕВЕЛ-ПЛЮС”. Непогано, так? Ось такий був мій чоловік!
І сьогодні я вперше вела його на нашу з однокурсниками зустріч, яка давно стала традицією. Нехай всі нарешті побачать, який мені широкоплечий красень дістався!
- Діно, ти сама винувата! - обурено сказав Славко, що аж вена на лобі вилізла. - Коли я прийшов, ти ще взагалі не була зібрана. Бігала по квартирі з пакетом на голові, ще й в спідній білизні!
- Я фарбувала волосся! І встигла б це зробити раніше, якби твоя мама… - роблю паузу, щоб додати епічності, - не зателефонувала, щоб черговий раз запитати, чи снідав її синочок і як у нього справи. Чому вона тобі не телефонує?
- Бо я одразу нервуюсь, а ти стримана, - пояснив Славко.
Лише зітхнула у відповідь.
- Ну все, ось те кафе. Любий, давай по-людськи?
Тим паче я вже виговорилась.
Мій чоловік натягнув посмішку, я йому у відповідь. Так ми і зайшли всередину.
Я насправді любила Славу. Ніхто ніколи не казав мені стільки приємнностей, а він у цьому був спец! Ми ж дівчатка завжди любимо, коли нам по вухах їздять. А це в нього таки добре виходить.
Та й взагалі, мені пощастило підхопити такого жеребця. Досі дивувалася тому, що він звернув на мене увагу. Йому ж завжди темненькі дівчата з прямим волоссям подобались, а в мене каштанове кучеряве до плечей. Та була ще купа відміностей, які відрізняли мене від його ідеалу. Він колись випадково про це проговорився.
Тож міг би якусь гарнішу, сучаснішу мадам обрати. А я ж була звичайною. За модою не слідкувала, смаку не мала, та й по салонах не дуже любила ходити. Там стільки грошей треба кожного разу викласти…
Зате я смачно готувала, тож була не безнадійна! Отак.
Всередині кафе було просторим, світлим. Маленькі картини на стінах та величезна кількість домашніх рослин робили заклад досить затишним. А найбільше мені сподобались милі рожеві та коричневі диванчики, які вдало вписувалися в інтер‘єр і добре виділялися на фоні світлої фарбованої стіни.
Багато хто з наших вже прийшов, і я підходила до кожного, щоб привітатися. При цьому трималася гордо, не те, що в інституті. Та й погляд був… ммм… войовничий, чи що.
Всім одразу представляла… ні, демонструвала Славу, наче це був якийсь цінний музейний експонат. Вже декілька однокурсниць сказали омріяне мною: «А ти, Діно, змінилася. Та і чоловік у тебе нічого такий. Пощастило». Треба було ще на минулу зустріч його притягнути, але ж Слава весь такий зайнятий.
В кафе стояв гул, кожен про щось розповідав, ділився новинами. На задньому фоні заграла музика, яка нарешті перебила той шум і задала новорічну атмосферу. Невже Марк, який все організовував, заказав якусь шоу-програму? Хоча, а чом би ні. Він же зараз велика людина, мер міста. Може собі дозволити. А з іншого боку - яка різниця? Насправді мені було байдуже.
Славік раптом вибачився і уткнувся у свій телефон. Мабуть, знову ці клієнти зі статусом VIP турбували. Люблять великі люди подорожувати, а він їм вибиває найкращі білети, за що, звісно, отримує трохи зверху. Та я вже майже звикла, що ніякого спокою в нас немає. Тож вирішила не відволікати чоловіка, а поки оглянути всіх наших.
В принципі, ніхто з них особливо не змінився, але одного чоловіка зовсім не впізнала. Хто ж це такий? Високий, чорнявий, стильний. Певно, хтось з однокурсниць його сюди притягнув.
Але він нарешті повернувся до мене обличчям і я придивилася й не повірила своїм очам.
- Вітю, це ти?! - не надто голосно вигукнула до нього.
Але він почув, засвітитися посмішкою, підводячи ближче.
- Я. І тобі доброго вечора.
Як завжди, дивиться на всіх зверху. Цікаво, і ким же він став, що так високо назва тепер задирає?
- Радник в дипмісії, - промовив він гордо і навіть погруддя вперед випустив. От бовдур. - Ми ж ніби на це вчилися?..
Ще й візитку тицьнув. Так, зовсім не змінився! Поруч є куди викинути сміття?
- А сюди, на зустріч, з ким прийшов? - оглянула красунь, які стояли за його спиною.
- А що, треба було з кимось?- він також подивився собі за спину, але вже не так впевнено, трохи розгублено. - В запрошенні ж це не вказано.
- Сам? - ледь стримала іронію в голосі.
Так йому і треба! Бо я й досі не забула, як сохла за ним в універі, а він мене відшив. То так нікого мабуть і не знайшов. Карма - велика сила! Хоча було дивно, бо ж він таки завжди був красунчиком.
- А я не сама. Ось, - показала на свого чоловіка. - Познайомся. Це мій В‘ячеслав. Він має свою туристичну агенцію. "ТРЕВЕЛ-ПЛЮС." Чув?
Слава саме в цей момент підійшов до нас, і чоловіки з ввічливості потиснули один одному руки.
#2762 в Різне
#739 в Гумор
#1832 в Жіночий роман
любовний трикутник, гумор та кохання, кожного року 15 грудня
Відредаговано: 16.02.2023