Покараний фаміліяр

Вітер гучно шарудів між дерев. Він то налітав буревієм, змушуючи гілки вклонятися перед своєю міццю, то різко стихав, створюючи підступну ілюзію спокою. Ілюзія ця зникала за кілька хвилин, але завжди поверталася — така ж правдоподібна, як і всі попередні.

— Духи сьогодні не в гуморі...

Стара жінка, кутаючись в темну накидку, що висіла на її плечах, невдоволено похитала головою. Весь цей час вона не зводила очей з неба, спостерігаючи за важкими хмарами. Вони повільно пливли кудись на північ — сіро-білі, могутні, неспинні. Їхні тіні, наче велетенські змії, ліниво повзли полем, посеред якого стояла жінка, потім перекидаючись на потемнілий ліс, що шумів вдалині.

— Поганий знак, — знов вимовила стара. Адже, духи рідко коли так раптово змінюють погоду з сонячної на грозову — щось чи хтось мало їх занепокоїти…

Жінка зітхнула, потім зосередилася на своєму кошику зі зрізаними квітами. Біля нього, незрозуміло звідки взявшись, сидів великий вовк — чорний, з блискучими вишневими очима та шкіряним шнурком на шиї. Шерсть його постійно тремтіла та плуталася від поривчастого вітру.

Стара зовсім не злякалася дивного гостя, тільки повільно кивнула йому. Той наче чекав на це, бо одразу заговорив:

— Село. Нові тур-р-ристи. Зараз р-р-р-розважаються на озер-р-рі. Дуже… голосно. Тамошні лісові мешканці… незадово-о-олені.

— Справді? — Стара скривилася від різкого пориву вітру, що вдарив в обличчя. 

— Це пояснює, чому духи змінили погоду…

Вовк хитнув головою, погоджуючись:

— Ці чужинці… шукатимуть тебе, панно, як і всі інші. Чи маю я пр-р-рожнати їх?

— Ні… — Стара насупилася, зморшки на її обличчі стали глибшими й темнішими. — Ти — мій гість, Чорнолих, тож не зважай. Краще ходім до хати. Я знаю, ти прийшов сьогодні не просто так.

На це вовк вже не відповів. Взявши кошик з квітами в зуби, він підійшов до жінки впритул. Як тільки вона взялася рукою за шкіряний шнурок на його шиї, звір рушив з місця — вкрай обережно та повільно.

***

Старі Мухомори — і правда село цікаве. На перший погляд, таке як всі — тихе, пусте, потопає в зелені. Травою тут заростають навіть автомобільні дороги, бо не всі вони асфальтовані та й машини їздять рідко. І, звісно, робити тут абсолютно нічого. Навіть магазин важко знайти, вже не кажучи за кавʼярню чи, не дай боже, кінотеатр!

Втім, щось унікальне тут все-таки було. По-перше, це, звісно, чутки про нечисть. Кажуть, її тут всілякої багато. Як справжній фанат всього містичного, Олешко не міг не звернути увагу на це! До того ж тут жила справжня (як кажуть!) жива босорка на ім'я Євдокія — друга важлива причина для відвідування Старих Мухоморів. Подейкують, вона вміє чаклувати, тож до неї навіть політики з самого Києва по допомогу звертаються. Такі плеткі, безумовно, варті того, аби їх дослідити! Тож після здачі іспитів Олешко разом з друзями одразу вирушив до Старих Мухоморів. Допоміг і знайомий, в якого тут жила бабуся — вона погодилася впустити їх пожити. Тож тепер вони майже тиждень могли досліджувати тутешні «місця сили», розважатися, а головне — святкувати завершення сесії без великих витрат! Такий відпочинок — просто рай для бідного студента…

Правда, перший день їхніх розваг на місцевому озері одразу зіпсувала погода. Якогось біса, просто посеред теплого сонячного дня піднявся вітер, почалася гроза — і це коли Гідрометцентр спеку обіцяв до кінця місяця! Тож Олешку з друзями довелося вимикати музло, хватати речі та спіхом бігти до хати. І хоч до неї тут йти хвилин двадцять, вони все одно вимокли до самих кісток! Навіть восени рідко коли такий дощ побачиш, не те, що влітку… Він йшов навіть всю ніч, а от зранку й сліду від нього не лишилося — вся земля була сухою.

— А раптом це чаклунство якесь? — припустила за сніданком Людка. Її брат Пашко — хоч і не близнюк, але дуже схожий на сестру, — схвильовано захитав головою:

— А це варіянт! Я читав, що топельці, за легендами, здатні викликати дощ. В народі навіть існували спеціальні обряди, аби задобрити їх та змусити вийти з води та поділитися нею з іншими… Ну або щось типу такого…

— Справді? — перепитав Олешко, беручи бутерброд з загальної тарілки, та з цікавістю огледів бабу Катю, в якої вони зараз квартирувалися. — А ви щось чули про таке, бабусю? Може, у вас тут навіть хтось в озері потонув недавно?

У відповідь на це жінка задумливо похитала головою. Погляд її упав на вікно та й там залишився.

— Ой, дітки, в нашому селі чого тільки не траплялося…

— Навіть топельці?! — збуджено перепитала Людка. Баба Катя кивнула.

— Мені моя бабуся розповідала, що її в дитинстві дідусь з бабкою водили до криниці в лісі, аби викликати Макарка. Бабуся казала, що він — найстаріший топелець тут, і тільки він здатний викликати дощ у посуху… Втім, зараз про це вже мало хто згадує…

Баба Катя з сумом зітхнула.

— А де знайти цю криницю, знаєте? — поцікавився Олешко, обмінявшись з друзями зацікавленими поглядами.

— Ну, я там давно не була, синку, пригадую тільки, що треба в ліс зайти глибше зі сторони хати Отрушенків… Ви тільки самі туди не йдіть! Якщо вже так кортить, то візьміть з собою когось з синів Петрика — у нього їх аж три, й оскільки поля вже оброблено, часу в них напевно вільного буде трохи більше зараз…

Звісно, вони так і вчинили! Одразу після сніданку. Правда, почекати довелося допоки Карпо — середній син пана Петра — закінчить косити траву на подвір'ї. Але то нічого, плюс з Карпом ув'язався молодший брат Васильок, худий підліток, трохи сором'язливий, але все одно балакучий. Ось так вп'ятером вони й вирушили до криниці, прихопивши з собою рушник, аби провести ритуал для призову Макарка. 

Закинута криниця дійсно виглядала дуже… містичною. Кам'яні її стіни майже повністю заросли травою та чагарником, зверху криницю заколотили дошками, що вже частково згнили. Над криницею височили дерева, ховаючи її від сонця своїми могутніми кронами. Все це прямо-таки змушувало повірити в те, що магіє десь тут є! Тож Олешко з друзями одразу взялися за виконання ритуалу — прив'язали рушник до однієї з дошок, в дірки між досок закинули жменьку макових пелюстків та почали колошматити по криниці щойно підібраними гілками, викрикуючи «Макарко-синочку, вилазь». Галас через це піднявся такий, що страх — навіть пташки перелякано розлетілися! Але Макарко так і не виліз з криниці…