Розділ 38

Діма

Не розумію, яка взагалі Лізі різниця, що там у мене й із ким? Ревнує чи що… Дивна дівчина. Але якби я побачив її поруч із якимось хлопцем, то й сам би, мабуть, відчув щось неприємне. Хоча... байдуже.

Аби тільки Микита до неї не ліз. Але варто було другові один раз почути, що до Лізи залицятися не можна, як він одразу все зрозумів і навіть не намагався. Ось за це я його й ціную.

Ми зупинилися біля машини. Я завантажив важкі пакети в багажник і грюкнув ним.

– Куди далі? – поцікавилася Ліза, поправляючи волосся.

– Треба б ще бабусі нитки для в'язання купити, – почав розмірковувати я, звіряючись зі списком. – Ну й дідові там пару розеток нових у сарай, коротше, усякі дрібниці. Я все записав.

– Як нудно, – позіхнула вона.

– Але все одно цікавіше, ніж продукти вибирати, скажи?

– Можливо, – невизначено хитнула головою Ліза. – Ходімо, може, і я собі щось цікаве знайду.

Господи, краще б я залишив її сидіти в машині! Бо коли ми почали ходити рядами, Ліза примудрялася гальмувати буквально біля кожного стовпа. То їй сукні заманеться подивитися, то креми для обличчя. А під кінець вона ще й примудрилася посваритися з однією з продавчинь, заявивши тій прямо в очі, що її товар – дешева паль.

– Ну ти це бачив узагалі?! – обурювалася Ліза, коли ми нарешті відійшли від ятки. – Я чудово знаю, скільки коштує оригінал. А в неї там мало того, що підробка, так ще й прострочена, мабуть!

– Ти просто нестерпна, – важко видихнув я. – Я тебе з собою в місто більше не візьму.

– І не треба. Сам чудово впораєшся.

– Отож-бо, – підкреслив я. – Ще пара таких вибриків, і про тебе весь ринок знати буде. Тебе сюди просто пускати перестануть.

– Та я б сюди за власною волею більше й не поїхала!

Ми якраз проходили повз ятку з усякими побутовими дрібницями, як раптом Ліза завмерла. Прямо напроти нас опинився магазинчик косметики.

– Мені туди треба, – як зомбована, вона миттєво розвернулася й рушила в той бік.

Я лише приречено махнув рукою. Нехай іде, може, хоч подобрішає після шопінгу. А я якраз встигну скупити все за своїм списком. Згадав, що дідові потрібні нові батарейки в ліхтарик і устілки в чоботи, тож довелося пройти трохи далі рядами. Ще й добрива для бабусиних огірків треба було забрати, добре, що потрібний павільйон опинився зовсім поруч. Я часто поглядав на двері магазину, де зникла Ліза, і думав, що все встигну.

Швидко скупився, забрав розетки й устілки, а коли повернувся й зазирнув у магазин косметики, зрозумів, що Лізи там немає.

– Бляха… – видихнув я.

Здається, ми якось примудрилися розминутися. Хоча я ж далеко від цього місця не відходив! І де мені тепер її шукати? Номера телефону її в мене немає, і як вона сама до села дістанеться – не знаю. Довелося прочісувати ринок заново, зазираючи ледь не в кожен куток. Минуло вже хвилин десять напружених пошуків…

Я обійшов купу рядів, а потім від безвиході повернувся до того самого магазину косметики. І треба ж – Ліза спокійно стояла там і задумливо поглядала на свій наручний годинник, ніби вичікуючи когось.

Я швидко закрокував до неї:

– Ти де взагалі була?! – видав я. – Я вже весь ринок оббігав, тебе шукав! Заходжу туди, а тебе немає.

– Та я тут джинси на сусідньому ряду дивилася, – невинно заплескала віями Ліза. – Я думала, ми на цьому самому місці й зустрінемося. Тому прийшла й стою, тебе чекаю. Ну, де ти мене залишив… А тебе все не було й не було.

– Логічно, – гмикнув я. – Виявляється, тебе іноді теж відвідують розумні думки.

Вона лише ображено фиркнула у відповідь. Добре ще, що я здогадався повернутися до початкової точки, а то так і кружляв би ринком до вечора. Хоча в крайньому разі можна було дідові подзвонити, він би точно що-небудь вигадав.

На щастя, Ліза знайшлася, і ми нарешті рушили до машини. Завантажили в багажник решту покупок і поїхали назад.

– Купила хоч що-небудь? – запитав я, щоб перервати мовчання. – Не дарма губилася?

– Купила крем для обличчя, – вона з гордістю витягла з рюкзака маленький зелений тюбик із зображенням авокадо.

– Мило, – усміхнувся я, вирулюючи на головну трасу. – Ну що, тепер точно додому?

– А ти смаколиків купив? – схаменулася Ліза. – Цукерок хочу, вмираю.

– Та купив, звісно, при тобі ж пачки брав…

– Ну добре тоді.

– Слухай, пропоную про всяк випадок обмінятися номерами телефонів, – сказав я. – Бо повторення сьогоднішньої історії я якось не хочу.

– Ну давай, я запишу, – погодилася вона й простягнула руку.

Я розблокував свій мобільник і вклав їй у долоню.

– І взагалі, я ж сама в результаті до магазину повернулася, – буркнула Ліза, швидко вбиваючи цифри.

– Тобі взагалі не треба було звідти йти. Я думав, ти там годинами будеш вибирати, а ти якось підозріло швидко все скупила.