Розділ 37

– Жодного разу не бачила, щоб дідусь на цій машині їздив, – порушила я тишу, коли ми вже мчали напівпорожньою трасою.

– Та він не любить цю справу, – відповів Діма, постукуючи пальцями по керму. – Тож в основному я нею користуюся, коли на канікули приїжджаю.

– Ну добре, – я знизала плечима й втупилася поглядом у дорогу.

Повз проносилися нескінченні зелені дерева, смуга густого лісу й вказівники якихось сіл. Ми тримали курс у невелике містечко, яке в цих краях вважалося головним районним центром. Я бувала там від сили пару разів і то проїздом.

Зазвичай, якщо ми й провідували бабусю з батьками, то гостювали всього кілька днів, а останніми роками й зовсім не вибиралися. Бабуся сама до нас пару разів у місто приїжджала, і на цьому все. Жили ми задалеко, і я завжди розуміла, що в цій глушині мені робити нічого.

Хвилин через двадцять ми припаркувалися біля ринку. Навколо одразу зашумів натовп: купа яток, барвисті вивіски, море людей. Місцеві торговки стояли зі своїми відрами прямо вздовж тротуару, наполегливо пропонуючи перехожим свіжі овочі, фрукти та ягоди. Трохи далі, у затінку, сиділа бабуся, продаючи домашній сир і молоко в пластикових пляшках.

Доволі колоритна атмосфера. Мені стало цікаво, чи можна тут знайти щось нормальне, крім їжі – наприклад, одяг або хоча б пристойну біжутерію. Але розпитувати Діму я не стала: сама, якщо треба, знайду.

– Куди ми зараз? – поцікавилася я, намагаючись не відставати.

– Спочатку треба по магазинах пройтися. Бабуся просила цукру купити, кілограмів десять.

– Десять?! Навіщо їй стільки?! – у мене від здивування ледь очі на чоло не полізли.

– Ну, це ж не на один раз, – зверхньо, як маленькій, узявся пояснювати Діма. – На варення, на компоти всілякі.

Ми вийшли з парковки й рушили вглиб базару. На вході нас спробували оточити цигани: вони гучно закликали покупців і тицяли в обличчя якісь ганчірки.

Я інстинктивно притиснулася ближче до Діми й схопила його за руку, бо злякалася, що в мене просто зараз безконтактним способом уведуть усі гроші з картки. Зі мною в місті один раз уже сталося подібне: циганка на вулиці запропонувала погадати, а я, дурепа, купилася.

– Ти чого? – усміхнувся Діма, відчувши, як я в нього вчепилася. – Злякалася, чи що?

– Ходімо швидше, – буркнула я й рішуче потягнула його вперед, подалі від шумного натовпу.

Ми зайшли в якийсь критий павільйон із величезними дверима. Усередині тягнулися довгі ряди прилавків. У м'ясному відділі стояв такий специфічний, важкий запах, що мені миттєво стало зле. Поруч торгували живою рибою. Боже, я взагалі не уявляю, як продавці витримують тут цілий день!

Діма впевнено повів мене в протилежний бік, до бакалії, де продавали крупи та всякі припаси. Він зупинився біля прилавка, за яким сиділа молоденька симпатична дівчина. Варто було їй побачити Діму, як вона одразу почала гарячково поправляти волосся й натягувати майку, щоб виглядати ефектніше.

– Що бажаєте? – з нудотно-широкою усмішкою защебетала вона, стріляючи в нього оченятами.

– Привіт. Давай за списком, а то я заплутаюся, – усміхнувся Діма.

– Звісно-звісно, зараз усе зробимо! – загорілася вона. А потім, зітхнувши, знову витріщилася на нього: – Звідки в наших краях? Давно тебе не було видно. Зазирав би частіше…

Я аж рот відкрила, намагаючись зрозуміти, що взагалі пов'язує Діму та цю місцеву королеву бензоколонки. Невже у них щось було? Мені чомусь стало огидно.

Я демонстративно відвернулася в інший бік, роблячи вигляд, що мені безумно цікавий дідусь по сусідству, який продавав мед у банках. Навколо його прилавка літав рій бджіл, а він ганяв їх згорнутою газетою.

Продавчиня тим часом зібрала Дімі величезне замовлення. Зазирнувши в пакети, я побачила, що він узяв майонез, крупи, гору цукру, а ще пачки три печива та пряників.

Мда, захопливий шопінг. Як шкода, що в цій глушині немає нормальних супермаркетів! У місті береш візок, спокійно ходиш, вивчаєш склад, крутиш упаковку в руках. А тут що? Ані помацати нормально, ані термін придатності перевірити не дадуть, усе треба просити через прилавок.

Діма підхопив два важкеньких пакети, а я рефлекторно потягнулася до одного з них.

– Та я й сам впораюся, – здивувався він.

– Ти ж у машині казав, що я теж буду щось нести, – нагадала я.

– Передумав. Пакет реально важкий, ручки порвуться.

– Ну й навіщо я тоді з тобою поїхала?

– Щоб компанію мені скласти, нудно ж одному.

– Мені здається, у тебе тут і без мене знайшлася б чудова компанія, – не стрималася я.

Ну не могла я прямо взяти й запитати, що це за дівчина біля прилавка! Хоча я тепер не могла викинути це з голови. З іншого боку, чого дивуватися? Діма гарний хлопець. Якби ми зустрілися за якихось інших обставин, у місті, я б точно звернула на нього увагу в першу ж секунду. Тож не дивно, що місцеві дівчата вішаються на нього.

– Це моя колишня однокласниця, – раптом видав Діма, ніби прочитавши мої думки. – Не знаю, навіщо вона з батьками назад у село перебралася, але їй тут наче подобається. Вона в цей павільйон торгувати приїжджає щодня.