Розділ 36

З самого ранку я вже сиділа на дереві та переписувалася з Анею. Тобто зв'язок на телефоні ловив нормально і лізти на гілки заради звичайних смс було необов'язково, але я залізла сюди спочатку з іншої причини, а потім залишилася вже чисто за звичкою, думаючи, що більше ніде в цій глушині не зможу поспілкуватися з людьми.

Єва теж намагалася щось писати, але у нас різні оператори, тож із нею виникли проблеми – тут уже потрібен був повноцінний інтернет. Я якраз зайшла перевірити соцмережі й здивувалася від того, скільки лайків і реакцій мені наставили на вчорашню історію з лісу. Не тільки ж клуби та всіляку розкіш викладати. Думаю, мої підписники були в захваті, тим більше природа у нас тут і правда крута.

«Треба щось ще докупити» – писала Аня. «М'ясо ми замаринуємо, усе зробимо самі. У нас батьки їдуть, тож кличемо вас до себе. Діма вже в курсі».

«Чудово» – відповіла я.

Хоч якась хороша новина. Я навіть скучила за нормальним спілкуванням. А то з цим придурком Дімою після вчорашнього розіграшу розмовляти взагалі не хотілося – знову мене підставив. Я б і Микиті за ту ідею з суперечкою із задоволенням помстилася, але не буду. Байдуже.

«Діма теж там щось планував» – додала я. «Але я не вдавалася. Це ж треба з ним ще розмовляти».

Я так залипла в переписку, що геть упустила момент, коли Діма рушив до літнього душу. І вийшов, звісно ж, без футболки. У шортах, які трохи сповзли на стегнах. Я чітко бачила його підтягнуте, накачане тіло, сильні руки й широкі плечі.

Я мимоволі затаїлася на гілці, сподіваючись, що він пройде повз, а я зможу ще трохи насолодитися цим прекрасним виглядом. Але він різко підняв очі й витріщився на мене.

– Привіт, – я миттєво натягнула найневиннішу усмішку, на яку була здатна.

– Теж про пікнік думаєш? – усміхнувся він.

Так, саме про нього… Звісно. Тут такий гарячий сусід розгулює, а мені тільки про шашлики й думати. Вчора я казала, що деяким хлопцям тіло краще прикривати. Так ось, це правда… А то ходить тут, світить своїми ідеальними формами, бентежить дівчат.

Я одразу опустила очі.

– Нам треба б у місто сьогодні поїхати, – як ні в чому не бувало продовжив Діма. – Тобто, я й сам можу змотатися, але подумав, що ти теж захочеш.

– Хочу! – від радощів я ледь не впала з дерева. – Дуже хочу!

Без зайвих слів я кинулася в будинок збиратися. Надягла легкий сарафан, швидко нафарбувала війки й випрямила волосся. Виглядала я тепер доволі непогано – точно набагато краще, ніж зазвичай. У цьому селі я вже звикла не виряджатися, а тут захотілося нарешті вийти до людей і показати себе у всій красі.

Я вийшла у двір і в здивуванні завмерла. Там стояла… машина.

– Звідки вона взялася?

– Це дідова, вона завжди тут була, – висунувся Діма з вікна переднього сидіння.

– Де це «тут»?

– Ну, у гаражі, – він махнув рукою в бік невеликої прибудови.

Бляха, я взагалі думала, що та будова за парканом – уже не територія бабусі.

Я вмостилася поруч із ним на переднє сидіння, пристебнулася, і ми повільно виїхали з двору.

– Ворота зачиниш? – уточнив Діма, пригальмувавши біля виїзду.

– Ага, щоб ти потім без мене поїхав? – підозріло прижмурилася я.

– Ні, ти мені потрібна. Саме сьогодні.

– Навіщо це? – я напружилася. – Точно вже щось замислив…

– Будеш допомагати мені продукти тягати.

Я розчаровано махнула рукою, вилізла з салону й грюкнула стулками воріт, зачиняючи їх на засув. Після цього бігом повернулася назад, умостилася зручніше, і ми нарешті поїхали в бік міста.