Розділ 33

Я прокинулася в чудовому настрої, хоча годинник показував усього сьому ранку. Здається, півні сьогодні теж проспали – волати на всю горлянку почали тільки зараз.

Взагалі, я вважаю, що на суп треба було пускати не того нещасного бройлера, а ось цього пернатого гада, який уже скільки днів не дає мені нормально виспатися. Треба буде підкинути цю геніальну думку бабусі, скажу, що півні набагато смачніші.

Від цих думок у животі забурчало.

Я підвелося з ліжка, скинула нічну сорочку, натягнула звичні шорти з футболкою й вийшла на ґанок. У дворі було порожньо. Сонце тільки-но почало підійматися, на вулиці було прохолодно, а в густій траві поблискувала роса.

Я вдихнула на повні груди свіже сільське повітря, а наступної секунди зіштовхнулася з Дімою, який якраз виходив із-за рогу будинку.

– Ну як ти? Виглядаєш уже не такою вбитою, – бадьоро прокоментував він.

– Чудово, – неохоче буркнула я. – Хоча, як сказати… Слабкість досі є, відчуваю, ще трохи – і знову гепнуся. А де бабуся з дідом?

– У магазин поїхали, – відповів Діма. – Скоро мають повернутися. До речі, бабуся просила передати, щоб ти козу подоїла. А вона за це тебе якийсь час узагалі чіпати не буде.

– «Якийсь час» – це скільки? – миттєво зацікавилася я.

– Ну, пару днів свободи ти точно виб'єш, – замислився він.

– Точно?

– Сто відсотків.

Тепер задумалася вже я. Уміє ж мотивувати! Цілих два дні абсолютної свободи. Заради такого можна й до кози сходити. Узагалі-то я гадки не мала, як із ними поводитися. У голові навіть промайнув план: збігати в магазин, купити пакет молока, вилити його в миску й заявити, що це Ромашка видала. Чудовий же варіант! Щоправда, у нашому магазині я ще жодного разу не була.

– Добре, – рішуче заявила я. – Думаю, я впораюся.

– От і чудово. Прямо зараз і йди.

На кухні я відшукала невелике чисте відерце, яке бабуся зазвичай використовувала для молока. Діма рушив слідом за мною.

Від його пильної уваги мені стало ніяково: зроблю щось не так, облажаюся, а цей придурок потім згадувати буде. На півдорозі до сараю я загальмувала:

– Може, краще бабусю зачекаємо?

– Не думаю, – похитав головою Діма. – Якщо боїшся накоїти дурниць, я нікому нічого не скажу. Сам усе проконтролюю.

– Ой, ніби ти вмієш! Покажеш, як треба?

– Тобі ж бабуся усе на пальцях пояснювала, – відмахнувся він. – Тепер твоя черга практикуватися. Упевнений, ти все зробиш правильно.

– Кого там хоч доїти треба? Ромашку?

– Ага, – закивав цей жук.

– І чому я взагалі тобі вірю… – фиркнула я, відчиняючи важкі двері сараю.

Але відступати було пізно. Я зайшла всередину. Діма залишився спостерігати на вулиці, але я шкірою відчувала, як він зазирає в напівтемряву приміщення.

В одній частині сараю за дерев'яною перегородкою стояла корова: вона жувала сіно, підозріло і якось дуже суворо косячись у мій бік. А з іншого боку в загоні стояли двоє кіз. На мій погляд, якісь вони були… неправильні. Але мені яка різниця? Поводилися вони тихо, витріщилися на мене в упор, явно чекаючи, що я зараз робитиму.

Я підійшла ближче, присіла біля стінки, зазирнула козі під черево… і тут мене накрило дуже погане передчуття.

– Нічого не розумію, – нахмурилася я, розглядаючи анатомічні подробиці тварини. – І як їх доїти?

– Ну, ти ж бачила, як бабуся це робить, пригадуй, – донісся з вулиці голос Діми.

Якби ж я хоч щось пам'ятала! Я присунула відерце ближче, пересіла зручніше й ніяк не могла зрозуміти, за що тут узагалі треба смикати. Коли я вчергове обернулася до дверей, щоб запитати поради, то натрапила на обличчя Діми. Він навіть не приховував своєї єхидної насмішки.

– Якого біса?! – скрикнула я, починаючи здогадуватися, що тут щось не так.

– Онученько, ти чого це тут задумала? – раптом пролунав за спиною голос дідуся, який заходив у сарай.

Я різко повернулася, ловлячи його нерозуміючий погляд.

– Бабуся сказала Ромашку подоїти, – зазначила я й перевела лютий погляд на Діму, який вже ледь стримував беззвучний сміх, прикриваючи рот долонею.

– Яку ще Ромашку? Це Розмарин! – дід сплеснув руками. – У нас кіз немає, це козли!

– Як це – козли?! – я скочила на ноги. – Були ж кози! Я сама їх бачила, коли ми їх пасли!

– Так то не наші, нам їх сусіди на пару днів залишили, поки виїжджали!

Я повільно перевела погляд на Діму, якого від моєї епічної місії вже розривало від реготу. Усередині мене закипіла така хвиля люті, що я з розмаху пнула порожнє відро, і воно з гуркотом полетіло в куток.

– Ну все, гад! От тепер тобі точно кінець!