Розділ 32

Я відчула, як мене наполегливо плескають по щоках, смикнулася й на силу розплющила очі. Виявилося, що я лежу на підлозі, а моя голова покоїться на колінах у Діми. Я спробувала відсторонитися, але піднятися сил не було.

– Що… що відбувається? – я знову впилася поглядом в бурі плями на його футболці.

– Ти свідомість втратила. Взагалі без причини.

– Кого ти вже встиг убити? – ледь чутно прошепотіла я.

Діма на секунду завмер, опустив очі на свій одяг, і до нього, здається, нарешті дійшло.

– А-а-а! Та це бройлер!

– Бо… – я запнулася, гарячково ковтаючи повітря. – Бойлер? Твій приятель, чи що?!

Діма спочатку нахмурився, а потім раптом гучно й щиро розреготався.

– Ну, я радий, що тобі вже краще. А то бабуся зі страху до сусідки по нашатир побігла.

– Я в повному порядку, – я різко скочила на ноги, хоча голова ще трохи паморочилася. – І взагалі, не торкайся мене в цій футболці!

– А без футболки, виходить, можна? – підморгнув Діма.

Я в паніці забігала очима. У моєму нинішньому стані будь-які його двозначні жарти здавалися чимось нереально складним. Не хочу зараз про це думати.

– Піду приляжу.

– Давай, іди.

Ноги все ще злегка підкошувалися, тож я попленталася до себе в кімнату. Узагалі-то зі мною такого ніколи не траплялося. Мабуть, на додачу до всього ще й на даху перегрілася.

Я простяглася на ліжку в прохолоді кімнати, дивлячись в телефон. Треба хоч у мережу вийти, а то ми з Євою давно не спілкувалися. Пару разів до цього мені дивом вдавалося зловити зв’язок, я на ходу кидала їй якісь відповіді, і на цьому все обривалося. А я ж страшенно за нею скучила. Але довго віддаватися ностальгії мені не дали.

У кімнату вихором влетіла перелякана бабуся. На ходу витираючи руки об фартух, вона схвильовано подивилася на мене:

– Люба, що з тобою сталося? Уже легше?

– Так, звісно, – видихнула я. – Просто злякалася, що Діма когось пришив.

– Тю! Так це він курку…

Краще б вона промовчала. При одній згадці про птаху в мене знову попливло перед очима. Я поспіхом відкинулася назад на подушку, і в горизонтальному положенні стало трохи легше.

– Може, принести тобі чогось? Водички холодної?

– Нічого не треба, – жалібно завивала я. – Просто спокій. Тижневий.

– Бач, хитра яка! – засміялася бабуся. – Ну, лежи поки, відпочивай. А там подивимося.

Нелюди, а не родичі. Я тут на межі смерті побувала, а вона… Ну, принаймні зараз мене ніхто не чіпає, і на тому дякую. У принципі можна буде ще день прикинутися смертельно хворою.

У результаті я до самого вечора пролежала в обіймах із телефоном. Ближче до вечері, почувши бабусині кроки за дверима, я миттєво відкинула телефон убік і натягнула на обличчя страждальну міну – мовляв, мені все ще настільки зле, що я навіть поворухнутися не можу. На щастя, маневр удався, і бабуся повірила.

– Я тобі тут поїсти принесла, – усміхнулася вона, ставлячи на тумбочку тацю.

Там красувалася тарілка з пюре, соковитою котлетою та салатом зі свіжих овочів. Аромат домашнього огірка був просто неймовірний. Здається, один лише цей запах міг миттєво мене зцілити. Але я лише стримано й слабо кивнула:

– Дуже вчасно, дякую велике.

– Ну, одужуй, – бабуся усміхнулася й одразу випарувалася.

Мабуть, це був перший раз, коли її візит до моєї кімнати приніс реальну користь. Я дочекалася, поки її кроки стихнуть у коридорі, жваво вмостилася на ліжку й присунула до себе тацю. Накинулася на їжу як зголоднілий звір – враховуючи, що з самого ранку не їла.

Боже, як же це було смачно! Я ковтала, майже не жуючи, тож під кінець навіть живіт занив від такої швидкості. Але, мабуть, після втрати свідомості організм дійсно вимагає екстреної дози їжі.

До вечора стирчати в чотирьох стінах стало зовсім нестерпно. Коли бабуся з дідом нарешті пішли до своєї кімнати дивитися телевізор, а на вулиці остаточно стемніло, я вислизнула у двір. Діми ніде не було видно – швидше за все, пішов тусуватися до друзів.

Спочатку я просто блукала навколо старої яблуні, сподіваючись, що мережа спіймається сама собою, але удача була не на моєму боці. Зрештою, не витримавши, я полізла вгору по гілках. На найвищій гілці інтернет нарешті з’явився. Екран замиготів від сповіщень: знайомі хвилювалися, куди я зникла, адже я давно не оновлювала інстаграм.

Спіймавши момент, я наважилася викласти одну з фоток, яку зробила в лісі під час нашого походу за суницею. Я там так естетично сфотографувала кошик серед соковитої зелені, вийшло дійсно круто. Ось, нехай тепер знають, що я жива й у мене все чудово.

Була думка залишити під дописом якийсь пафосний підпис, типу:

«Вирішила відмовитися від соцмереж, щоб пожити в гармонії з природою та собою».

Але, знаючи мене, люди все одно не повірили б. Вирішили б, що я з глузду з’їхала – занадто вже награно це звучало. Та й за власною волею я б від цивілізації та сучасних технологій ні за що у світі не відмовилася.