Розділ 30

На сіннику було, на подив, затишно. Я відкопала там якийсь старий плед, умостилася на нього й навіть злегка прикрилася сухою травою – кололося, звісно, зате через дерев'яну перекладину мене взагалі не було видно. Доки перед обличчям не виставили ці вила… Злякалася я знатно. Добре, що Діма мене ними не зачепив, а то травма на все життя була б забезпечена.

Коли він сам запропонував допомогти мені з прополюванням, я просто відтанула від такої турботи. Удвох ми з усіма справами на грядках впоралися набагато швидше. Тепер можна й відпочити, хоча спати мені уже перехотілося.

Я зайшла в будинок і пішла на кухню, де бабуся якраз розливала по склянках компот.

– Будеш? – запитала вона.

– Угу, – я із задоволенням умостилася за стіл.

– Ви такі молодці з Дімою, усе так швидко поробили, – сказала бабуся, підсуваючи до мене склянку. – Прямо гора з плечей. От що б ми без вас робили…

– Ой, ба, – засміялася я, роблячи перший ковток. – Навіть не підлизуйся. Я майже не злюся за те, що мені поспати нормально не дали.

– Ну от і добре, зате сьогодні раніше ляжеш.

– І не сподівайтеся. Я ще до Виконувача бажань не дійшла.

– Куди? – нахмурилася вона.

– У реальному житті ця штука все одно не спрацює, тож навіть не мрій, – усміхнувся Діма, який зайшов на кухню й умостився навпроти.

Бабуся без зайвих розмов налила компоту і йому.

– Спека на вулиці – просто жах, – зітхнула вона. – Набрати б у діжку води та посидіти там.

Ідея мені здалася цікавою, але розвинути я її не встигла, бо бабуся різко змінила тему:

– Треба сьогодні курку зарубати, – буденно повернулася вона до Діми.

Я від несподіванки ледь склянку з рук не випустила.

– Чого?!

– А чого ти так дивуєшся? – не зрозуміла бабуся. – Звичайна справа.

Я важко ковтнула. Ні, думати про це я точно не хочу, а тим більше – бачити. Утім, згадка про спеку наштовхнула мене на чудову думку. Я ж планувала позасмагати, і зараз для цього був ідеальний час.

Бути у всіх на виду у дворі мені не хотілося, тому я вирішила влаштуватися на даху прибудови – там і рівно, і затишно. Головне – захопити плед і кепку.

Швидко допивши компот, я побігла збиратися. Роздягнутися вирішила нагорі, щоб не бігати по двору напівголою – соромлюся все-таки. А на даху мене точно ніхто не побачить.

Я спритно забралася по приставній драбині, поки двір пустував. Спочатку просто вмостилася на плед, заховавши обличчя під кепкою, але за пару хвилин зрозуміла, що засмага зі смужками від лямок мені не потрібна. Хотілося, щоб усе було ідеально й рівно. Недовго думаючи, я розстебнула й скинула купальник.

Звісно, ризик певний був, але я влаштувалася далеко від краю, тож знизу мене помітити не могли. До того ж для повної безпеки я пригледіла неподалік від душового бака парочку кришок від пляшок. Не знаю, навіщо вони там були, але я спорудила з них щось на кшталт імпровізованого бікіні, прикривши найпікантніші місця. Знову начепила кепку на очі й блаженно простяглася на сонці.

По тілу пробігали приємні мурашки, а в животі солодко поколювало від тепла. Не знаю, скільки я так пролежала, але реальність почала потихеньку поглинати дрімота. Шум вулиці відійшов на задній план, думки плуталися…

Раптом до моєї сонної свідомості донісся дивний металевий скрегіт. До мене занадто пізно дійшло, що цей звук видає драбина, якою хтось ліз вгору.

Я в жаху скочила на ноги, геть забувши про своє маскування. Через різкий рух нещасні кришки з гучним дзвоном полетіли на шифер, скочуючись униз. Перед моїми очима з'явилася голова Діми, який якраз забирався на дах. Він завмер, ледь не зірвавшись із перекладини, і витріщився на мене…