Розділ 29

Діма

Через нічні обурення Лізи я теж не виспався, хоча ліг майже вчасно. Прокинувся близько дев'ятої. Диво, що мене не розбудили півні – зазвичай я прокидаюся разом із ними, а тут…

На кухні вже кипіла робота: бабуся закривала варення, а дід крутився поруч, щось бурчачи під ніс і в усіх барвах розписуючи, що знову накоїв сусід.

– Ой, Діма прокинувся! – усміхнулася бабуся, помітивши мене. – Я якраз пиріжків напекла, свіженькі. Сідай швидше до столу.

Вона вказала на стілець і одразу поставила переді мною склянку прохолодного компоту та тарілку з пиріжками. Судячи з запаху – з картоплею. У мене аж слинка потекла.

– І сметанка ось, домашня, – протягнула вона.

Ось за це я й люблю село. Точніше, з усіх сил намагаюся шукати в тутешньому житті плюси.

– А чого Ліза вночі так кричала? – подав голос дід, прижмурившись. – Ти її не ображаєш?

– Та ні, вона просто кілька разів поспіль на своїй гранаті підірвалася, – бовкнув я, не подумавши.

– Ой, господи! – бабуся злякано вхопилася за серце.

– В грі, ба, в грі, – поспіхом додав я. – Знайшла собі розвагу. До речі, а де вона взагалі? Досі спить?

– Яке спить! Я її вже на город відправила, траву рвати, – відмахнулася бабуся. – Вона рано встала. Або взагалі не лягала, судячи з її вигляду. Ну нічого, хай попрацює трохи, апетит нагуляє. А в обід, як найбільша спека почнеться, відпочине.

– Щось я її на грядках давно не бачив, – зауважив дід, глянувши у вікно.

– Та інтернет свій ловить десь, – махнула рукою бабуся. – Залиш її, потім доробить.

Я нарешті дорвався до їжі. Упорався з трьома невеликими пиріжками, вмочаючи їх у сметану, і відчув себе абсолютно щасливою людиною – у бабусі все-таки золоті руки.

Проте відпочинок швидко закінчився: для мене теж знайшлася робота. Потрібно було перетягати сіно в сарай. Привезли його багато, а місця всередині було замало, тож доводилося утрамбовувати. Я вийшов у двір, відшукав вила й попрямував до сараю.

Усередині стояв запах сухої трави та нагрітого дерева, у смугах сонячного світла кружляли мухи. Я підхоплював вилами оберемки сіна й перекидав їх на протилежний бік, формуючи стіг. Коли я вчергове встромив вила й потягнув суху траву на себе, у глибині купи щось різко заворушилося.

Від несподіванки я смикнувся й одразу виставив гості зубці перед собою. Боюся навіть уявити, яка тварюка могла зараз на мене кинутися.

І тут з сіна з диким шелестом піднялася… Ліза.

– А-а-а-а! – скрикнула вона, дивлячись на спрямовані в неї вила.

Від її різкої появи я теж не втримав крику й ледь не випустив інструмент.

– Якого біса ти тут робиш?! – видихнув я, намагаючись угамувати серце, що вискакувало з грудей. – Це взагалі не смішний жарт!

– Та це й не жарт, – буркнула вона, поправляючи розпатлане волосся й змахуючи з обличчя травинки. – Я тут спала взагалі-то.

– Чому в сараї?

– Тому що в будинку мені поспати не дали! – позіхнула Ліза, надувши губи. – Нелюди. Бабуся мене мучить. Заявила, що не дасть мені спати, бачте, режим мені вирівнювати треба. От я й пішла спати сюди.

– Ой, боже… – я зі сміхом кинув вила й умостився поруч із нею на м'яке сіно.

– Тобі от дали виспатися, гад такий…

– Ну, залізла б до мене під ковдру, сховалася – може, і тебе б ніхто не чіпав, – гмикнув я.

– Наступного разу так і зроблю, – без тіні зніяковіння зазначила вона.

Жарт вийшов дивним, але знаючи Лізу, я навіть не сумнівався, що вона здатна так вчинити. І я був би не проти. Дівчат у моєму ліжку справді давно не водилося.

– Ну і як, виспалася? – поцікавився я, розглядаючи її заспане обличчя.

– Трохи, – Ліза знову позіхнула. – Щоправда, на грядках я майже нічого не зробила. Намагалася рвати ту траву, а потім зрозуміла, що засинаю на ходу.

– Ну, добре хоч не обличчям у землю впала. Гаразд, давай я допоможу потім із твоїми грядками.

– О, давай! – вона радісно заплескала в долоні. – А я можу тобі тут допомогти, якщо треба…

– Тут не треба, я сам швидко впораюся, – я підвівся на ноги й помітно прискорився.

Мені її просто по-людськи стало шкода. Сам чудово пам'ятаю, як у місті засиджувався в іграх до четвертої ранку, а о восьмій уже треба було йти на пари. Тож її стан я зараз розумів.

Та й сваритися з нею, якщо чесно, більше не хотілося. Здається, ми нарешті знайшли спільну мову й почали потихеньку дружити. Принаймні, Ліза більше не дратувала мене так сильно, як у перший день. І це був величезний прогрес.