Розділ 27

Чудова вийшла прогулянка. Ніколи б не подумала, що монотонна праця може так затягувати, та ще й час із користю провели. На зворотному шляху ми з Анею знову йшли під руку трохи попереду, поки хлопці пленталися позаду й про щось теревенили. Сподіваюся, цього разу ми не переплутаємо повороти…

– Ну то що стосовно клубу вирішили? – уточнила Аня.

– Я тільки за! – загорілася я. – Коли рвонемо?

– Поки точно не знаю, у нас зараз із батьками на городах купа справ. Але, думаю, зможу вирватися трохи згодом. Нарядимося, відірвемося!

– Та-а-ак, – мрійливо протягнула я. – Нарешті. Хоч нафарбуюся по-людськи, а то виглядаю зараз як…

– Та облиш, чудово ти виглядаєш!

– Ну добре, дякую. Ти теж, – я щиро усміхнулася.

Не очікувала, що компліменти від дівчат можуть звучати так приємно й щиро. Ловлю себе на думці, що Ані я вірила навіть більше, ніж хлопцям.

Я пару разів оберталася – вони позаду теж щось бурхливо обговорювали. Коли попереду показалася наша вулиця, ми з Анею пригальмували.

– Ну що, по домівках? – уточнив Микита, коли вони порівнялися з нами.

– Ага, – кивнув Діма. – Наступного разу зустрінемося вже в нормальних умовах, без примусових робіт.

– Ой, та годі вам, круто ж було! – заявила Аня.

«Могло б бути й краще», – подумала я про себе. Наприклад, десь на танцмайданчику, подалі від цих двох наглядачів. Але про це я подумаю пізніше.

Ми закрокували далі всією компанією і невдовзі зупинилися біля воріт будинку брата й сестри.

– Усе, пішли ми матері на городі допомагати, – Микита кинув погляд на годинник.

– Угу, – неохоче відгукнулася Аня і з зітханням додала: – Потім ще цих колорадських жуків збирати треба…

– Теж на спір будете? – засміявся Діма. – Хто перший банку закриє?

Брат із сестрою пирснули від сміху, а я зависла, взагалі не розуміючи, у чому прикол.

– Яких ще жуків? Гра якась вийшла? – запитала я, маючи на увазі щось на комп'ютері чи телефоні.

Нові знайомі вибухнули ще гучнішим реготом.

– Симулятор такої штуки, мабуть, теж існує, – крізь сміх видавив Микита. – Не цікавився. Дімо, ти б показав їй, як це виглядає в реалі.

– Обов'язково покажу.

І знову вони розмовляли якоюсь своєю шифрованою мовою. Гаразд, зараз дістануся дому, залізу на дерево, де ловить інтернет, і все загуглю. Головне – назву не забути. Почуваюся повною дурепою, коли не знаю таких елементарних, судячи з їхньої реакції, речей.

– Ну, бувайте, – із явним жалем мовила Аня й раптом міцно обійняла мене.

Зазвичай при першій зустрічі я тримаю дистанцію і не дуже люблю тактильність, але зараз відповіла на обійми з величезним задоволенням. Хлопці обмінялися потисками рук, і ми нарешті розійшлися.

Як тільки ми з Дімою повернули до нашої хвіртки, він прижмурився:

– Ну і? Я взагалі-то тебе покриваю.

– Тобі не обов'язково заглиблюватися в деталі, просто забудь, – відмахнулася я. – Зате нас тепер покликали на шашлики. Хіба не диво?

– І багато там листя? – не вгамовувався він.

Уже зайшовши у двір, подалі від чужих очей, я запустила пальці в кошик, розсунула верхній шар ягід і потягнула за зелене стебло. З глибини з'явився великий пучок трави. Зелень займала ледь не половину всього об'єму.

Діма відкрив рота від шоку:

– Ти коли встигла?!

– Після того, як розсипала. Ти тоді якраз відвернувся.

Я думала, він зараз почне читати нотації про чесність та справедливість, але Діма раптом просто пирснув від сміху. Ну і я за компанію з ним.

– Бабусі тільки не показуй, – попередив він. – Придумай якусь іншу причину, чому ягід так мало.

– Не хвилюйся, – підморгнула я йому. – Щодо відмазок я професіонал.