Розділ 26

Діма

– А ми лідируємо! – донісся з сусідньої галявини задоволений вигук Микити.

Не хотілося відриватися й витрачати дорогоцінні секунди, але я все ж підвів голову. У них з Анею кошики були заповнені майже до країв. Втім, у нас справи йшли не гірше, просто суперники ще не бачили наших результатів. Ну й нехай думають, що перемога за ними й розслабляться завчасно.

– Молодці! – гукнув я у відповідь, не перериваючи роботи ні на мить. – Я вже подумки вибираю маринад для шашлику, меню складаю.

Я мигцем озирнувся на Лізу. Вона втомлено потерла спітніле чоло тильним боком долоні, відкинувши назад неслухняне темне пасмо. Сидячи на колінах і нахилившись над кущами, вона виглядала мило в цій майці та коротких шортах.

Я якось непомітно для себе завис, задивившись на те, як м'яко вигинається її спина, і навіть руками рухати став повільніше. Приємно було ось так просто на неї дивитися – коли вона зосереджена, зайнята ділом і не бурчить без приводу.

Ліза, мабуть, відчула мій погляд і підвела очі:

– Ти чого?

Я вмить струснув головою, проганяючи ману, і поспіхом потягнувся за черговою ягодою. Чорт, і що на це відповісти?

– Радий, що ти сприйняла гру всерйоз, – швидко перевів я тему й раптом помітив, що в її кошику якимось дивом ягід уже більше, ніж у моєму. – Та ти ще й швидша за мене, виявляється.

– Тому що я хитра, – змовницьки підморгнула вона й пальцем акуратно зсунула верхній шар ягід.

Під ними щільним килимом зеленіло велике листя. Ну, тоді все зрозуміло! Вона просто забила дно зеленню. Хитрий хід – перевіряти все одно ніхто не стане, кому захочеться перебирати чужу суницю? Зате візуально кошик здавався повним до країв.

– Я все! – переможно оголосила Ліза на весь ліс.

– Мені допомагай, – шепнув я, нахилившись ближче. – У мене теж має бути «все», ми ж у парі.

– А… це так працює? – шумно видихнула вона, але сперечатися не стала. – Ну добре.

Ніколи не думав, що проситиму в неї допомоги, але зараз ми сиділи й у чотири руки швидко закидали ягоди в мій кошик.

– Хочу в душ, – раптом протягнула Ліза, чухаючи руку.

– А я тут до чого? Мені тобі спинку потерти?

– Воду організувати. Бажано теплу. А то мене тут якась місцева живність покусала, сверблю тепер уся.

– Гріти воду не буду, тут вибачай, скупаєшся в крижаній, – не втримався я. – І взагалі, поки ми теревенимо, діло йде повільніше.

– Тобі що, не подобається зі мною розмовляти?

– Подобається, – несподівано навіть для самого себе зізнався я. – Пропоную ввечері повторити.

– Ну ні, ввечері атмосфера вже не та буде, – усміхнулася Ліза й помітно прискорилася.

Невдовзі в нас обох ягоди лежали з гіркою. Прихопивши суницю, ми піднялися і попрямували до друзів. Вони якраз закінчували, але в Ані ще залишалося вільне місце.

– Блін! – розчаровано видала вона, оцінивши наші кошики. – Я не встигаю.

– Нічого, пікнік організувати встигнеш, – підморгнув я їй.

– Ви махлювали! – фиркнув Микита, який підійшов ближче, підозріло примружившись.

Я сподівався, що до ревізії кошика Лізи справа не дійде, і на моєму обличчі відобразилося найщиріше нерозуміння.

– Це яким чином? – Ліза зробила крок уперед. – Усе тут, усе чесно.

Вона так обеззброююче усміхнулася, що навіть я на секунду повірив у її чесність. Брат із сестрою перезирнулися, але проти такої усмішки встояти не змогли.

– Добре, – здалася Аня. – Ще п'ять хвилин, і можна йти додому. Нам зовсім трохи залишилося.

– Допомогти? – викликалася Ліза.

– Ну, якщо хочеш, – усміхнулася подруга.

Я думав, що Ліза після цього марафону суницю зненавидить на пів життя вперед, а вона он як – ще й зголосилася дозбирати. Ну, нехай дівчата розважаються. Я ж відійшов до Микити й присів поруч, вирішивши допомогти другу.

– Взагалі-то я на інший фінал сподівався, – пробурчав він, зриваючи ягоду.

– Уявляю, – розсміявся я. – Але ти програв. Так що думай над культурно-розважальною програмою.

– Уже придумав, – пожвавився Микита. – У нас батьки скоро їдуть, тож можемо вас до себе покликати. Влаштуємо посиденьки, мангал у двір витягну, посидимо по-людськи.

– Чудово, – загорівся я ідеєю. – Якщо потрібна буде допомога з готуванням…

– …то я попрошу, – перебив мене друг. – Знаю-знаю. Але поки не треба, основна організація на нас. Ну все, давайте додому.

– Так, ми вже готові, – підійшла до нас Ліза.