Розділ 25

Ми водночас кинулися до галявинки з суницею, яка частково ховалася під гілками, і застигли, озираючись довкола. Ягід там і справді було повно, просто я не одразу їх помітила – суниця виявилася куди меншою за звичну полуницю. Я з жахом уявила, скільки часу піде на те, щоб заповнити два кошики. Здається, ми вигребемо звідси все, але доверху так і не наберемо.

– Відчуваю себе лузером, – раптом озвався Діма.

– Це ще чому? – здивувалася я.

– Ну, хоча б тому, що я в парі з тобою. Упевнений, ти навіть не знаєш, що саме треба збирати.

– Червоні штучки ж? Так? – невинно уточнила я.

Навколо тут же пролунав дружний регіт. Ну от, невже я знову щось наплутала? Суницю я бачила хіба що на картинках, але не могла ж так безглуздо помилитися!

– Що знову не так?

– Усе так, – усміхнувся Діма, хитаючи головою. – Ти маєш рацію. Оці самі червоні штуки. Тільки ти ж ніколи їх не збирала, тож, відчуваю, діло піде повільно.

– І тому ми обов'язково програємо? – я вп'яла руки в боки, поки кошик погойдувався на моєму зап'ястку. – Ну ні, я вам ще покажу…

– Давай, мотивуй її, щоб я програв, – гмикнув Микита, з усмішкою поглядаючи на мене. – Тільки не поспішай, люба, а то встигнеш.

Я фиркнула. Але це спрацювало: азарт уколов самолюбство, і поступатися їм тепер не хотілося.

Ми з Дімою кинулися до ягід і заходилися працювати руками. Спочатку я, як дурепа, старанно обривала зелені хвостики – чомусь вирішила, що такі правила гри. Але Діма швидко помітив мою самодіяльність.

– Удома цим займемося, – обірвав він мене.

– Удома буде ліньки, – буркнула я, не відриваючись від процесу.

– Та все вона правильно робила! – гукнув нам Микита з сусідньої галявини. – Не заважай дівчині. Бабуся їй потім тільки “дякую” скаже.

– І ми теж, – злорадно захихотіла Аня.

– Ще й знущаються! – обурилася я.

У спробах утекти від їхніх жартів ми з Дімою трохи віддалилися від решти й умостилися під старою липою. Сонце припікало, у повітрі смачно пахло нагрітою хвоєю та солодкою ягодою. Я сиділа на колінах в траві; дрібні камінці та сухі стебла вже впивалися в шкіру, а ноги неприємно затекли. Але так було швидше. Я намагалася тримати темп, та запал швидко зник.

– Усе, я більше не можу, – я з тугою зазирнула у свій кошик. Там ледве набралося до половини.

Самі по собі кошики були невеликими, але коли розумієш, яка дрібна ця суниця, вони починають здаватися нескінченними.

– Хочеш маринувати м'ясо на всю компанію? – з усмішкою запитав Діма.

– Ні.

– Ну, тоді збирай. Вони поки лідирують.

– Вони з села, нечесно, – фиркнула я, змахуючи з чола пасмо волосся.

– Звучить як дискримінація.

– Ні, просто в них навички від початку вищі.

– Тим приємніше буде їх обіграти, – шепнув Діма й змістився трохи далі.

Я теж перебралася туди, де ще ніхто не ходив. О диво – тут суниця виявилася більшою! Натхненна, я зробила широкий крок, щоб дістатися найгустішого куща, але зачепилася кросівкою за якесь коріння. Нога поїхала, я незграбно спіткнулася, і кошик полетів на землю, розсипаючи мої труди в густу траву.

– Чорт! – зойкнула я від образи.

Діма вмить опинився поруч.

– Давай допоможу.

Ми одночасно нахилилися по ягоди й ледь не стукнулися чолами.

– З нею... все норм? – засмучено запитала я, розглядаючи пом'яті ягоди. – Не побилася? Таку взагалі можна додому нести?

– Норм, – усміхнувся він, збираючи суницю назад у кошик. – Продовжуємо.

Я насупилася, і ми почали рятувати здобич. Краєм ока я бачила, як спритно й швидко працюють наші друзі. Чорт, це все-таки було захопливо. Азарт захлеснув нас із головою. А я ж наївно думала, що ми бодай потеревенити зможемо, поки збираємо. Ага, як же…

Мабуть, душевні розмови та знайомство доведеться відкласти на потім.