Розділ 24

Ми повернулися до хлопців, які поглядали на нас із таким виглядом, ніби вже щось надумали.

– Що? – буркнула я, поправляючи рюкзак.

– Та так, думали вже без вас іти, – усміхнувся Діма. – Якби ви за той ріг завернули, чекати б точно не стали. А так довелося.

– Ой, дуже треба! – фиркнула я. – Ми б і самі чудово сходили.

– І заблукали б за сто метрів, – вліз Микита. – Було вже таке.

– Тихо! – зойкнула Аня, почервонівши. – Ніде я не заблукала!

– Ага, авжеж. Ти просто заснула в лісі за двадцять метрів від хати й не змогла знайти дорогу назад.

Ми з Дімою перезирнулися й водночас приснули зі сміху.

– Ходімо вже! – надулася Аня й перша рішуче закрокувала в бік ледве помітної лісової стежки.

Ми рушили слідом. Невдовзі ми з нею трохи відстали: хлопці вирвалися вперед, бо краще знали дорогу, а ми з Анею із задоволенням продовжили наші плітки. За її словами, молоді тут і справді майже немає, та й друзів у них із братом не залишилося. Але Аня оптимістично додала, що планує кудись вступати й скоро вирветься з цієї глушини.

– А до школи ви як ходили? – здивувалася я. – Тут же її взагалі немає.

– До сусіднього села, за п'ять кілометрів звідси, – буденним тоном відповіла Аня. – Взимку, звісно, бувало важко. Зате в майбутньому точно зможу розповідати дітям класичну історію про те, як їхня мама долала кучугури заради знань.

– Жах… – вирвалося в мене.

Після таких одкровень скаржитися на свої міські умови більше взагалі не хотілося. Місяць тут, звісно, ще можна якось перетерпіти, але провести тут усе життя, як вони – ні за що.

Ми зайшли глибше в ліс. Навколо розкинулися ялини та берези, під ногами шурхали шишки. Ми йшли м'якою травою, і я з подивом розглядала густі килими із зеленого моху та яскраві лісові квіти. Повітря тут було просто неймовірне – я мимоволі почала дихати глибше.

Мені подобалася ця атмосфера. Пахло хвоєю, десь над головою заливалися пташки, а коли я підвела очі, то побачила крізь крони дерев блакитне небо.

Не витримавши, я дістала телефон і заходилася фотографувати все підряд, дивуючись тому, як тут круто. Потім ми зробили селфі з Анею, і я знову переключилася на краєвиди. Я ж у справжньому лісі майже ніколи й не була, а тут така краса… Здається, останню думку я випадково озвучила вголос, бо попереду тут же почувся єхидний коментар Микити:

– Круто, звісно, але кліщів тут повно. Так що, дівчата, якщо збираєтеся в кущики, акуратніше. А то як схоплять за дупу.

– А?! – я аж підстрибнула на місці. – Жах який… Ви чому мені раніше не сказали?!

– Щоб ти назад просилася? – обернувся Діма. – Мені в лісі зайві руки не завадять.

– І ти впевнений, що від мене тут буде хоч якась користь?

– Ну, враховуючи, скільки від тебе шкоди в домашньому господарстві… Думаю, ти просто недостатньо вмотивована, – ліниво протягнув він, крокуючи галявиною.

– І що ж, по-твоєму, може мене вмотивувати?

– Парі! – весело вклинився Микита.

– Ні-і, не хочу перетворюватися на бабку з дідом, які вічно через усе сперечаються, – Діма усміхнувся й кинув на мене багатозначний погляд. – Хоча… якщо це допоможе справі, то чому б і ні.

– Знущаєтеся? – я насупилася, але в глибині душі вже прокинувся азарт.

– О, давайте влаштуємо змагання – хто більше назбирає! – загорілася Аня. – Хто перший наповнить кошик, той і переміг.

– А той, хто програє, влаштовує нам пікнік, – тут же підхопив Микита.

Ми з Дімою перезирнулися. В його очах спалахнув явний інтерес.

– Ідея, звісно, прикольна… – задумливо протягнув він. – Але якщо програє Ліза, віддуватися все одно мені доведеться. А якщо я…

– Ей, я взагалі-то не просила брати за мене відповідальність! – обурилася я.

– Доведеться, – Діма підморгнув мені.

– Тоді ділимося на пари! – скомандувала Аня. – Ми з Микитою все одно разом живемо, тож якщо виграємо, приз розділимо. Давайте ми двоє проти вас двох. Чия пара першою наповнить обидва свої кошики, та й перемогла. А ті, хто програв, накривають стіл. Підходить?

– Так, – погодився Діма й з усмішкою виставив уперед кулак.

Аня з Микитою тут же зі сміхом стукнулися об його кулак своїми й подивилися на мене, чекаючи. Мені нічого не залишалося, окрім як підкоритися й притиснути свій кулак до їхньої компанії, хоч ця авантюра досі здавалася мені підозрілою.

– От тепер офіційно можна починати! – очі Микити азартно блиснули. – Тим паче ми якраз прийшли. Суниця он там, дивіться!