Розділ 23

Дарма я, як виявилося, хвилювалася. Ці двоє були милими. Тобто щодо Микити я поки не зрозуміла, а от Аня всього за п'ять хвилин виклала мені ледь не всю свою біографію і купу подробиць, за якими вже можна було скласти про неї уявлення. З нею виявилося напрочуд легко. Раніше я наївно вважала себе балакухою, але ні… це я просто її ще не зустрічала!

Про хлопців ми й думати забули. Ми йшли дорогою під ручку й теревенили так невимушено, ніби були знайомі пів життя.

– Ти в клубі нашому місцевому була? – змовницьки запитала Аня.

– Тут є клуб?! – у мене аж очі загорілися.

– Ага. Хочеш сходити?

– Звісно хочу!

– Тільки він не зовсім у нас, туди хвилин тридцять пішки йти треба. Але якось можемо зазирнути. Там купа хлопців із сусіднього села збирається, такі… ух!

– Хочу! – я знову радісно заплескала в долоні, а потім знизила голос: – Мені якраз треба нормально розважитися, а то кисну тут від нудьги…

Я ненадовго обернулася й краєм ока помітила, що хлопці відстали ще сильніше. Чудово, значить, точно не підслухають.

– …хочеться вже якоїсь нормальної чоловічої уваги, розумієш? – закінчила я думку.

– А Діма що, не підходить? – уточнила Аня, поправляючи світле волосся, яке розвівав вітерець. – Ви ж не родичі?

– Ні! – я аж здригнулася від несподіванки. – Ми не родичі, на щастя! У сенсі…

До мене тільки зараз дійшло її перше запитання. Діма? Він же… Чорт, я навіть самій собі не знала, як це пояснити. Він, звісно, гарячий, але поводиться як старший братик. І взагалі не в моєму смаку! Ну, або навпаки – занадто в моєму, від чого й ставало так ніяково.

– Це не рахується, – все ж уперто викрутилася я. – От підемо ми з тобою в клуб…

– Але цих двох теж доведеться з собою брати, – обламала мене Аня.

– Блін, – розчаровано видихнула я. – Що, взагалі без варіантів?

– Не пустять самих. Вони ж наші охоронці. У тому клубі й бійки бувають, і взагалі всіляке траплялося.

– Ну добре, якщо що – на місці від них утечемо!

Ми з Анею перезирнулися й весело приснули. На черговому повороті ми одночасно обернулися й зрозуміли, що хлопців позаду вже заледве видно. Вони просто стояли посеред дороги й тупо чекали, коли ж ми нарешті зволимо помітити їхню відсутність. А ми й не помічали!

– Ой, – розсміялася я. – Нам що, повертатися треба?

– Бажано, – гмикнула Аня. – Я в цей ліс сама ходити боюся, заблукаємо ще.

– Ну тоді пішли, – усміхнулася я, і ми рушили назад.

Виявляється, ми за балаканиною просто проскочили потрібний поворот до лісу. Ну нічого, почекають. Коли б мені ще випала нагода потеревенити з кимось цікавим?