Розділ 22

Діма

Коли ми з Лізою вийшли з двору й зачинили хвіртку, брат із сестрою вже чекали на нас із такими ж плетеними кошиками в руках. Тільки-но побачивши нас, вони водночас залипли на Лізу, ніби якогось рідкісного звіра роздивлялися.

І якщо в очах Ані читався чистий дівчачий інтерес, то в Микити – дещо серйозніше. Здається, цей придурок узагалі безсоромно витріщився на її ноги.

Втім, я його не звинувачував. Сам часто ловлю себе на цьому, хоча навіть собі зізнаватися не хочеться. Але як би Ліза мене часом не бісила, дивитися на неї – саме задоволення.

– Коротше, знайомся: це Микита, мій друг, а це його сестра Аня, – представив я хлопця й дівчину, а потім повернувся до друзів: – А це Ліза.

Аня одразу розпливлася в широкій усмішці, ніби все життя тільки й чекала на зустріч із нею. Микита привітався якось сухіше, явно зніяковівши, а його сестра часу не гаяла – одразу взяла Лізу під руку й потягла за собою. Не думав, що дівчата можуть так швидко знаходити спільну мову.

– А ти до нас надовго? – щебетала Аня. – Сподіваюся, що так! Хоч скрасиш наші нудні будні. У нас тут насправді купа всього цікавого!

– Та я й не сумніваюся, – якось невпевнено відгукнулася Ліза. – Щоправда, до цього «цікавого» я, мабуть, просто не дібралася.

Дівчата стрімко вирвалися вперед, крокуючи стежкою, а ми з Микитою трохи відстали. Я покосився на друга й помітив, що він досі не зводить із Лізи погляду. Всередині ворухнулося якесь неприємне роздратування.

– Чуєш, ти не палися так, – не витримав я.

– Гарненька, – прокоментував Микита, навіть не думаючи відпиратися.

– Ага, – буркнув я. – Тільки балувана страшенно. Таку фіг витерпиш.

– До чого це ти хилиш? Типу ти її витерпиш?

– Ще не перевіряв.

– Але хочеш?

– Можливо.

– Зрозумів.

Ось і поговорили. Другу не треба було пояснювати двічі – цього короткого діалогу йому цілком вистачило, щоб зрозуміти натяк і перестати так відверто витріщатися на Лізу. Микита опустив голову, а потім і взагалі змінив тему, заговоривши про трактори та господарство.

Воно й на краще. Хоча я сам не до кінця розумів, що це зараз було. Невже я приревнував? Та ну, маячня якась.

Спочатку я взагалі про таке не думав. Сприймав її просто як міську фіфу, що приїхала погостювати до бабусі. Ну, майже просто. А от варто було Микиті на неї так подивитися – і в мені самому прокинувся якийсь азарт. Для початку хотілося просто подружитися з нею. А може, не тільки подружитися.

У будь-якому разі, це ж ні до чого не зобов'язує. Можна просто весело провести час, поки вона тут. Тим паче інших дівчат на околиці немає, та й молоді в селі теж – упевнений, вона від нудьги завила б за ці тижні.

Щоправда, я гадки не маю, чи є в неї хлопець у місті. Сама Ліза про це жодного разу не заїкалася, але раз приїхала сюди одна до кінця літа – навряд чи там щось серйозне. Зараз мене це хвилювало найменше. Якщо щось буде не так, нехай скаже прямо.

Але позбутися цієї дурної, нав'язливої думки я вже не міг.