Розділ 21

Ближче до вечора, коли сонце вже палило не так безжально, я валялася в прохолодній кімнаті й залипала на телефоні в «три в ряд». Пару разів з противним дзижчанням пролітала муха, яка страшенно мене бісила. В іншій руці я весь цей час стискала зошит, сподіваючись прихлопнути настирливу комаху, але в мене нічого не виходило. Надто вже спритною виявилася.

Раптом до мене постукали. Уперше за весь час! Я спочатку навіть розгубилася, адже зазвичай сюди всі вривалися без дозволу, а тут така ввічливість.

– Так? – нерішуче подала я голос.

До кімнати зазирнув Діма. На ньому були шорти до колін і чорна футболка, яка вигідно підкреслювала його підкачані руки й широкі плечі. У мене аж подих на секунду перехопило.

– Ми там із друзями по суницю зібралися. Тебе з собою брати?

– Так! – я вскочила з ліжка, миттєво забувши і про гру, і про муху. – Тільки мені треба зібратися.

– Немає часу.

– Як це – немає? Мені треба привести себе до ладу… нафарбуватися хоча б!

Діма закотив очі й зітхнув:

– Ми до лісу йдемо, а не на подіум. Ходімо давай, ти й так неймовірна.

– Та невже? – я загальмувала у дверях, уп'явшись у нього поглядом.

– Серйозно. Маєш п'ять хвилин, поки я кошики знайду.

Він так само швидко зник, а я кинулася збиратися. Схопила джинсові шорти й першу-ліпшу футболку, швидко ввімкнула випрямляч і вирівняла своє темне волосся. Начепила на зап'ясток резинку – якщо що, зберу у хвіст у лісі, але зараз хотілося виглядати якнайкраще.

Цікаво, з ким він мене познайомить? Страшенно заінтригована, я кинулася до дзеркала. Обличчя було ненафарбованим, і я вже потягнулася до туші, як Діма знову зайшов до кімнати.

– Ти серйозно? – видихнув він. – Усе, я зараз без тебе піду.

– Але ж я зовсім бліда, не нафарбована!

– Я тебе такою щодня бачу. І нічого, як бачиш, не злякався й не втік.

– Ну так це ж ти, на тебе взагалі байдуже…

Я осіклася й прикусила язика. Здається, висловилася я трохи не так. Мені, звісно, не було на нього байдуже, просто вдома я вже звикла ходити в будь-якому вигляді – ці люди бачили мене всякою. А от у новому товаристві хотілося справити гарне враження. Зрештою фарбуватися я все-таки не стала й неохоче попленталася за Дімою, поки він і справді не передумав.

Я йшла за ним, щось незадоволено бурмочучи собі під ніс. Ми вже вийшли в передпокій, я потягнулася до своїх кросівок і раптом відчула, як мене смикнуло за волосся. Я різко обернулася й із жахом зрозуміла, що примудрилася заплутатися волоссям у липкій стрічці від мух, яка звисала зі стелі.

– О ні! – зойкнула я, ледь не плачучи від досади. – Ну що ж це таке?! За що мені все це?

– Почекай, не смикайся, – Діма вмить опинився поруч.

Я застигла як укопана. Він вхопився за край липучки й заходився акуратно, пасмо за пасмом, визволяти моє волосся. А я в цей момент у фарбах уявляла весь масштаб катастрофи.

– Там тепер трупи мух, так?! – обурювалася я, заплющивши очі.

– Не сіпайся ти, – пошепки осадив він мене.

Від цього його тихого, м'якого голосу моє серце раптом забилося як божевільне. Діма стояв зовсім близько, трохи боком до мене, я чула його рівне дихання й відчувала тепло, що йшло від нього. У цей момент мені навіть чинити опір і обурюватися перехотілося. У нього виявився такий приємний голос…

Нарешті моє волосся було врятоване. Я квапливо відійшла на крок, помацала пасма й помітила, що вони все-таки трохи липкі, але мух, на щастя, на мені не залишилося.

– І що тепер робити? Я що, даремно його вирівнювала? – засмучено видихнула я.

– Вологою серветкою швидко протреш і все, – заспокоїв Діма й легенько підштовхнув мене до виходу. – Ходімо вже, на нас зачекалися.

Довелося погодитися. У мене за плечима був рюкзак, і там якраз була пачка вологих серветок. Уже на ходу я швидко витягла одну й ретельно протерла постраждале пасмо.

Діма вручив мені невеликий плетений кошик і повів до воріт. Серце билося частіше – у мене так давно не було нових знайомств! Через цю невизначеність я навіть занервувала, гадаючи, що за люди чекають на нас за хвірткою.