Розділ 20

І все ж сама я нікуди йти не збиралася. У глибині душі сподівалася на їхню совість, і невдовзі справді побачила Діму. Він ішов у мій бік, тримаючи в руці омріяну пляшку води.

На ній навіть виступили крапельки конденсату – значить, холодна! Я зірвалася з місця й кинулася йому назустріч. Ніколи в житті я не була так рада його бачити!

– Ну нарешті! – я вихопила в нього пляшку, зірвала кришку й заходилася жадібно пити.

Потім я вже не стримувалася: просто почала поливати себе водою. Вона приємно текла по тілу, майка вмить промокла наскрізь, але мені було начхати. Боже, як же добре стало!

– Я думала, ви про мене взагалі забули! – пробурчала я, переводячи подих.

– Усе може бути, – гмикнув Діма. – Ну, тобто бабуся з дідом точно забули. Вони заснули.

Я обурено видихнула:

– Ось значить як! Я тут сиджу на спеці, а вони сплять! Та я тут козу ледь не втратила, а їм узагалі байдуже!

– Але ж не втратила, – відгукнувся Діма, перераховуючи їх очима. І тут же незадоволено покосився на мене: – У сенсі – ледь не втратила?

– Та до сусідки вона втекла! І ця ненормальна хотіла її собі забрати!

– А, ну це в її репертуарі, – кивнув він. – Ми тому, коли кіз чи корову вигулюємо, завжди контролюємо, бо ця баба без проблем чуже забере. Вона, до речі, ще й до нас на город пару разів пробиралася.

– Украла щось? – я в жаху прикрила рот долонею.

– Гірше, чаклувала. Ну, щоб у нас урожай поганий був.

– Краще б вона собі хороший начаклувала, – я гидливо похитала головою.

– Так нецікаво, – усміхнувся Діма. – Декого чужі невдачі тішать куди більше, ніж власне щастя.

Я аж скривилася. Треба ж, якими дивними й злісними бувають люди.

Діма забрав у мене лозину й повів кіз назад додому. Його вони слухалися набагато охочіше. Варто було йому пару разів указати напрямок, і вони тупали туди, ніби все чудово розуміли. Чому зі мною вони так не поводилися? Аж бісить!

Коли ми нарешті повернулися у двір, у Діми знайшлися якісь свої справи, а я вирішила терміново збігати в душ. Біля дверей я знову наштовхнулася на нього.

– Вода в бочці є?

– От якраз підеш і перевіриш, – вишкірився він. – Та є. Набрав, поки ти там на галявині була.

Добре, повірила йому на слово. Я швидко забігла в кімнату, схопила рушник, а ще відшукала якийсь чистий аркуш і маркер. Великими літерами написала: «ЗАЙНЯТО», відірвала шматочок скотчу й рушила до душу.

Прикріпила цю імпровізовану табличку на стіні. Якщо хтось піде – уткнеться прямо в неї. Аби тільки від вологи не відвалилася!

І все одно нормально розслабитися не вийшло. Я швидко помила голову, сполоснулася й почала витиратися, злякано поглядаючи на прохід – перевіряла, чи ніхто не йде. Ну й умови, звісно! Навіть у душі не можна видихнути, коли навколо жодних нормальних дверей.

Вийшовши у двір, я відчула себе набагато свіжішою. Повісивши рушник на вішалку, зробила пару кроків і раптом спіймала себе на думці, що для повного щастя чогось бракує. І несподівано для самої себе вимовила це вголос:

– Ще б маску для обличчя...

– Огірки приклади! – пролунав голос бабусі.

Виявляється, вона сиділа за столиком на лавці й чистила картоплю. І чого їй на кухні не сиділося? Мабуть, на вулиці атмосфера краща.

– Що? – перепитала я.

– Ну як що – натурпродукт! Допомагає краще, ніж усі ваші креми дорогущі.

– А давай! – раптом погодилася я. – Що там ще допомагає? Неси все!

Бабуся спритно підвелася, пішла до хати й дійсно винесла звідти невеликий огірок. Нарізала його тонкими скибочками й протягнула мені.

– Це на очі. Але якщо хочеш, можеш і на щоки розкласти. Там он у нас шезлонг стоїть, іди полеж.

Я повернулася й помітила, що в кутку справді стоїть якесь дивне, повністю розкладене крісло, схоже на шезлонг. На ньому була якась коробка, та й клейонкою воно було частково прикрите, тому я його раніше не помічала. А тут така розкіш!

Мені захотілося повалятися на сонечку. Я швидко скинула все зайве, змахнула пил, уляглася, акуратно розклала огірки на очі й розслабилася. Теплий вітерець приємно обвівав шкіру, а від яскравого сонця тілом бігли мурашки. Було так добре після всієї цієї біганини, що я й сама не помітила, як поринула в сон.

– Уже уявляю, яка ти засмагла будеш, – за якийсь час пролунав єхидний голос Діми.

Я від несподіванки вскочила, і огірки впали на шезлонг.

– Що?!

– Ну точно панда, – примружився Діма, ледве стримуючи сміх. – Під огірками ж шкіра не засмагає.

– Блін! – зойкнула я, вскочила з місця й побігла в хату до дзеркала.

Загальмувавши в передпокої, я почала судомно оглядати обличчя. Ну, засмага була ледь помітна, але навколо очей явно залишилася блідішою. Мені дуже хотілося вірити, що це швидко мине, бо виглядало просто жахливо. Найменше мені хотілося замазувати обличчя, щоб вирівняти цей тон.