Розділ 19

– Та зрозуміла я, зрозуміла, – казала я бабусі, яка все ніяк не припиняла своїх повчань.

Я вже чудово засвоїла, куди мені треба йти й що моє завдання – просто вигуляти кіз. Тобто стежити, щоб вони нікуди не поділися. Мені все розписали до найменших дрібниць і показали напрямок. Я вже стояла з лозиною в руках, готова йти, але бабуся все не вгамовувалася.

– Просто наглядай за ними, потім по тебе хтось прийде, – відрізала вона.

– А раптом мені кудись відійти захочеться? У туалет, наприклад? – замислилася я.

– Там кущі є, – вставив Діма, який фарбував невеличкий парканчик у темно-сірий колір.

– От сам туди й підеш! – фиркнула я.

На мій подив, кози покірно рушили стежкою. Зовсім скоро ми прийшли на галявину. Судячи з усього, тварини бували тут часто й знали кожен кущ, на відміну від мене.

На галявині росло одне-єдине дерево. Раніше тут, здається, було щось на кшталт футбольного поля: неподалік стояли старі ворота, що вже розвалювалися. Сюди явно давно ніхто не приходив. Під деревом я помітила невеличку лавку й вирішила, що можу на ній посидіти. Особливо якщо тут ловить інтернет.

Кози розбрелися галявиною, але далеко не відходили. Вони слухняно скубли траву, видавали кумедні звуки й пару разів буцнули одна одну. Спочатку я пильно за ними стежила й навіть увімкнула камеру на телефоні, щоб потім показати подружкам, якою важливою справою я тут зайнята. А потім умостилася на лавці й зрозуміла, що інтернет тут і справді чудовий.

І тут я просто випала з реальності. Відірватися від екрана було неможливо. Я строчила відповіді Єві, яка засипала мене повідомленнями з будь-якого найменшого приводу. Одногрупниці виклали купу сторіз з останньої вечірки, яку я пропустила. А хлопець, який колись мені подобався... боже, він закрутив роман із якоюсь дорослою тіткою!

Я не витримала й почала бурхливо обговорювати це з Євою, яка й сама раділа, що я вийшла на зв'язок. Не знаю, скільки часу минуло. Іноді я мигцем поглядала на кіз і знову занурювалася в телефон. Але коли я черговий раз підвела голову й вирішила їх перерахувати, у мене всередині все обірвалося. Їх було троє. Куди поділася четверта, я гадки не мала.

Я заблокувала телефон і вскочила з лавки. Озирнулася, пройшлася туди-сюди, але четвертої ніде не було. Мабуть, пішла кудись далі. Пройшовши трохи вперед, я помітила, що вона попрямувала до сусідів – з цього боку паркана не було, тож пройти туди можна без проблем.

– От блін… – видихнула я, і серце забилося сильніше. Швидким кроком я рушила за нею.

Заходити на чужу територію було ніяково, до того ж я кинула решту кіз. Але мені треба було терміново виманити втікачку, поки вона не накоїла лиха й не витоптала комусь город. Я тихенько прокралася між грядок і почала пошепки кликати козу:

– Сюди йди! Як там тебе... Ромашко! Сюди йди, ну ж бо!

Але коза тільки весело бігала довкола, привертаючи зайву увагу. Не дай боже господарі вдома, я ж просто крізь землю провалюся! Як перед ними виправдовуватися? Бабуся мене точно приб'є, якщо ця Ромашка щось зіпсує.

Я ризикнула й пішла вглиб чужого городу, сподіваючись перехопити її. Ну й коза, от підставила! Я опинилася майже біля чужого двору. Там виднілися якісь сараї та загороди. Я була за два кроки від цілі, уже простягнула руку, як раптом пролунав лютий крик:

– А-а-а, злодійка!

З-за рогу на мене вискочила жінка з граблями. Я від несподіванки відсахнулася:

– Та не злодійка я! – крикнула я у відповідь. – У мене коза втекла!

– Це моя коза! – незадоволено відрізала сусідка.

Виглядала вона, м'яко кажучи, пом'ято, і я сильно сумнівалася, що така взагалі тримає якесь господарство.

– Ні, вона в мене втекла…

– Тепер моя!

Від такої нахабності й рішучості в мене аж мову відняло. Я й не знала, що це так працює!

– Послухайте, я внучка Галини Федорівни. Це її коза, мені треба просто забрати її.

– А-а, навіть так… – протягнула сусідка. – Ну забирай.

Щоправда, легше мені від цього не стало. Мені довелося ще хвилин п’ять бігати за цією Ромашкою чужим городом. Зрештою, мені вдалося повернути її в потрібний бік і виманити назад.

Дорогою я ще пару разів обернулася, дивуючись такій нахабності. Сусідка явно була готова вкрасти все, що погано лежить. Добре, що я вчасно за нею пішла, а то сховала б козу в сарай, і вже не знайшли б. Бабуся б мене точно прибила.

Ситуація вийшла максимально неприємна. Здається, пастух із мене так собі, раз кози розбігаються в різні боки. Ну ні, з тваринами в мене справи точно не підуть. Уже краще на городі працювати – там бур'яни хоча б нікуди не тікають. Якщо я, звісно, знову не переплутаю їх із корисною зеленню.

Я повернулася на галявину, але на лавку більше не сідала. Так і ходила туди-сюди з лозиною в руках, не зводячи очей із кіз. Я позирала на екран телефона й не розуміла, коли до мене взагалі прийдуть. Обіцяли ж!

Минуло вже півтори години, а нікого немає. Жодних номерів я не мала, та й з бабусею ми до цього спілкувалися не так близько, щоб набридати дзвінками. Іти назад я боялася – раптом дорогою вони знову кудись звернуть? Досить з мене й одного разу. У горлі пересохло, пити хотілося неймовірно... Ну коли уже хоч хто-небудь прийде?