Розділ 18

Діма

Здається, ми понад годину просиділи з Лізою на даху. За весь цей час ми жодного разу не заговорили – кожен був повністю занурений у свій телефон. Але коли вона мовчала й не робила різких рухів, із нею було навіть добре.

А ще вона сиділа так близько, що наші плечі зрідка торкалися одне одного, і від цього ставало якось тепліше. Потім ми, наче змовившись, одночасно злізли й рушили спати.

Здається, Ліза й справді вирішила виправити свій режим, бо вже о десятій вечора вимкнула світло і притихла. Я ж сьогодні конкретно залип у комп'ютерну гру й просидів аж до другої ночі, поки очі не почали злипатися. Боюся навіть уявити, як важко я завтра прокидатимуся.

Але, на диво, з першими півнями я встав як зазвичай. Ліза теж уже не спала. Варто було мені вийти з кімнати, як із кухні пролунав її незадоволений голос:

– Кава якась дивна… А вершків у вас немає?

Бабуся, судячи з усього, вже пішла у справах, бо відповіді не було. Зате я не стримався:

– Невже ти чекала на якесь особливе безлактозне молоко на рослинній основі?

– Смійся-смійся, – фиркнула вона, обернувшись. – Мені б і звичайне молоко підійшло.

– Ну то піди й зціди прямо з корови, – усміхнувся я.

– Фу, – скривилася Ліза.

Собі я теж зробив каву – звичайну, міцну й без цукру, а потім вийшов на двір, насолоджуючись прохолодним ранком. Шкірою пробігли мурашки, ставши ще помітнішими, коли я зробив перший ковток гарячого напою. Я не кваплячись пройшовся двором. Мені завжди подобалася ця ранкова атмосфера, коли майже все село ще спить, не рахуючи, звісно, півнів та їхніх господарів, які встають першими.

Дідусь уже чимось гримів у сараї, а бабуся йшла з боку городу, на ходу витираючи руки об фартух. У цей момент на ґанок вийшла Ліза зі своєю чашкою. Помітивши її, бабуся вмить засяяла усмішкою:

– О, Лізонько, ходімо! Я якраз хотіла тобі показати, як козу й корову доїти, – вона безцеремонно взяла внучку за руку. – Залиш свою каву, потім поп'єш.

– У неї ж мошка впаде, – жалібно видихнула Ліза, але слухняно поставила чашку на столик.

– Мошки таке не п'ють, ходімо-ходімо.

Я натягнув усмішку й рушив слідом за ними. Таке видовище я не міг пропустити. Мені подобалося спостерігати, як кривиться обличчя Лізи – вона явно була в шоці від місцевого життя.

Вона стояла осторонь і перелякано заглядала в загороду, спостерігаючи за діями бабусі. Та підготувала дійки, підставила чисте відро, щось лагідно примовила до корови, погладила її по боці й узялася до справи. Ліза знову поморщилася. Варто було корові трохи сильніше зітхнути й переступити з ноги на ногу, як дівчина ледь не вискочила з сараю. Але я вчасно перекрив дверний проріз, не даючи їй утекти.

– Звикай, – з усмішкою шепнув я, коли Ліза зі страху ледь не влетіла в мене.

– Нелюди, – видихнула вона й приречено повернулася назад.

Тим часом бабуся взяла іншу мисочку й потягнулася до кози – вона взагалі тут тимчасово, але її доїти теж треба. Вона заходилася знову все детально й дохідливо пояснювати.

Ліза слухала з таким виглядом, ніби була впевнена: ці знання їй у житті точно не знадобляться. Хоча, знаючи характер бабусі, я б на її місці не був таким упевненим – вона кого завгодно змусить виконувати будь-яку брудну роботу. Хай Ліза радіє, що у свинарнику чистити поки не відправили.

Взагалі, я й сам не дуже схвалював такі методи – все-таки не всі хочуть возитися зі скотиною, для когось це нормально, для когось дикість, навіщо аж так змушувати? Але Ліза, хоч спочатку й відпиралася, зрештою приймала ситуацію і неохоче, але виконувала все, що від неї вимагали. Загалом вона виявилася досить поступливою, і це мене навіть порадувало.

– Ну що, Лізо, спробуєш? – із хитрою усмішкою запитала бабуся, протягуючи їй відро.

– Ні! – Ліза аж відсахнулася. – Взагалі-то мені як мінімум потрібні рукавички. Я не розумію, як можна голими руками чіпати вим'я корови!

– Ну ти ж молоко якось п'єш, – весело вставив дідусь, який теж підійшов і зупинився у дверях поруч зі мною.

– Ну не в чистому ж вигляді! І не я ж його витягую з корови!

Ми всі дружно й голосно зареготали від цього її «витягую з корови». Здається, вона ще багато чого не знала про реальний світ і про те, як і з чого все береться.

– Ну, це поки що, – підморгнув їй дід.

Зрештою Ліза все-таки не витримала, рішуче прошмигнула повз нас і вискочила з сараю. Я лише усміхнувся й похитав головою. Уже теж збирався йти, адже найцікавіше видовище закінчилося, але почув тиху розмову бабусі з дідом.

– Ну нічого, навчу ще, куди вона дінеться, – упевнено сказала бабуся, продовжуючи спритно доїти козу.

– Не навчиш. Така фіфа ні за що не піддасться, – засумнівався дід.

– Б'ємося об заклад? – бабуся відірвалася від справи й азартно виставила руку.

– Давай! Не буде вона доїти худобу, – відрізав дід. Він міцно потиснув її долоню, а потім повернувся до мене: – Дімо, розбий.