Розділ 17

Діми довго не було вдома. Бабуся з дідусем уже пішли до себе в кімнату дивитися телевізор, а мені стало нудно до нестями. Зрештою я влаштувалася у вітальні, подумавши, що Діма не образиться, якщо я трохи посиджу в нього й поклацаю канали – хоч якась розвага.

Питати в бабусі, куди він подівся, я не стала, а то ще подумають, що я за ним скучила. Але ж так хотілося знати: де його чорти носять?

Сховатися тут майже ніде. Які в нього взагалі можуть бути справи в цій глушині? Не те щоб я прямо виглядала його у вікно, але у дворі його точно не було видно.

Коли вже зовсім стемніло, я захопилася якимось фільмом. І тут вхідні двері нарешті рипнули. Я аж здригнулася, коли Діма зайшов до кімнати, на ходу стягуючи вітрівку.

– А я тут… ось, – пробурмотіла я.

– Та без проблем, – кивнув він.

Я все ж таки підвелася з дивана і раптом уловила тонкий шлейф приємних парфумів. Мої брови здивовано поповзли вгору.

– А чого це від тебе дівчатами пахне? – я демонстративно принюхалася. – Тільки не кажи, що в цьому селі є хтось мого віку!

– Є, – з усмішкою протягнув він.

– І ти мене досі не познайомив?! – обурилася я. – І з собою не взяв?

– Ну, якщо хочеш, можу якось узяти, – розгублено, але з явною цікавістю промовив Діма. – Взагалі, я й сам думав запропонувати, якщо ти так хочеш.

– Хочу! – я радісно заплескала в долоні. – А хто вона? Скільки їй років? Це твоя дівчина?

– Ні, – Діма помітно збентежився й забігав очима. – Це сестра мого друга, вони живуть тут недалеко. Ми просто іноді збираємося погуляти.

– Круто, я теж із вами хочу!

– Не знаю, чи знайдеш ти з ними спільну мову, – замислився Діма. – Вони ж сільські. Твоїх столичних проблем вони точно не зрозуміють.

– Та немає в мене ніяких проблем, усе чудово! – я натягнула найширшу усмішку, на яку тільки була здатна.

– Добре. Ми якраз скоро по суницю збиралися йти, можеш із нами піти.

– Чудово, – усміхнулася я й вимкнула телевізор. – Піду до себе.

Можливо, я б ще подивилася кіно, але сюжет став нудним. Та й не хотілося порушувати його особистий простір – він же в моїй кімнаті годинами не стирчить.

Повернувшись до себе, я знову залипла в телефоні. Сподівалася, що хоч щось завантажиться, але дива не сталося. Усе, що могла, я вже прочитала, ігри набридли.

Зрештою я не витримала й вирішила піти на вулицю пошукати зв'язок. Вийшовши, помітила, що Діми в його кімнаті вже немає. Знову десь зник.

Я вийшла у двір і попрямувала до драбини, що вела на дах сараю, де стояв бак для літнього душу.

Піднявшись, я аж відсахнулася від несподіванки. На даху, підстеливши якусь стару куфайку, сидів Діма й зосереджено дивився у свій телефон.

– А, ти теж тут? – розгубилася я. – Зв'язок ловиш?

– Ага. Чи ти думала, що одна така схибнута? – усміхнувся він, а потім поправив куфайку й посунувся на самий край, звільняючи мені місце.

Який милий жест. Я вмостилася поруч, підібгавши ноги. Було вже прохолодно, але якось по-особливому затишно. На темному небі сяяли яскраві зорі, у траві сюрчали цвіркуни, а повітря було напрочуд свіжим і чистим – зовсім не схожим на ту міську гидоту, від якої мене останнім часом нудило.

– Ні, я так не думала, – буркнула я й увімкнула екран.

І справді, інтернет тут ловив цілком пристойно. Я навіть змогла завантажити переписку з подругою і подивитися відео, яке вона мені надіслала.

Ми сиділи мовчки, кожен уткнувшись у свій екран. Нарешті я домоглася свого й знайшла ідеальне місце зі зв'язком. Чомусь уночі тут було неймовірно атмосферно, і мені зовсім не хотілося звідси йти.