Розділ 16

Діма

Сьогодні роботи було небагато, тож увечері я цілком міг дозволити собі погуляти. Через одну хату навпроти жив мій друг Микита. Я вже написав йому повідомлення, що чекаю біля двору, і тепер походжав туди-сюди в очікуванні.

Взагалі, цей хлопець збирався просто годинами. Я міг би спокійно не виходити ще хвилин сорок, поки він там розбереться зі своїми справами. І якби ж у місті жив, але ні – з села, а звички все одно такі самі.

І ось нарешті я його дочекався. Мій друг зі світлим кучерявим волоссям за цей місяць встиг засмагнути куди сильніше за мене. Побачивши мене, він одразу розплився в усмішці й заходився виправдовуватися:

– Та не міг дочекатися, поки матушка картоплі насмажить! Їсти хотілося страшенно, не хотів на голодний шлунок іти.

– Ну так, звісно, це куди важливіше, – усміхнувся я.

– Там Аня теж хотіла провітритися, – додав Микита.

– Та без проблем, – я знизав плечима.

Його сестра якраз вийшла слідом за ним із хати. На ній була легка світла сукня, і, помітивши мене, вона мило усміхнулась. Хороша вона дівчина. Пару років тому, коли я приїжджав і жив в іншій частині села, ми з нею ближче спілкувалися. Навіть цілувалися кілька разів, але якось далеко це все не зайшло.

Я поїхав надовго, бував тут тільки влітку, тож ми обоє вирішили, що стосунки на відстані нам не потрібні. Та й ми були трохи не в смаку одне одного. Але товаришувати нам це не заважало.

Аня вже рилася у своєму рюкзаку, звідки дістала три баночки пепсі. Причому крижаної.

– Те, що треба, – оцінив я, коли ми дійшли до нашого улюбленого місця – бетонних плит, які лежали під шовковицею в затінку.

– Як знали, – заявив Микита. – Але у них термін придатності скоро закінчується. Матушка з роботи принесла, сказала – треба терміново випити.

– Та я не вибагливий, – гмикнув я.

Їхня мама працювала продавчинею в єдиному магазині в селі, вона ж була і його власницею. Тож діти часто тягали звідти щось смачненьке, що для нашої компанії було дуже навіть вигідно.

Ми сиділи на плитах, пили холодний напій й теревенили про все підряд. Аня якраз нещодавно закінчила школу й планувала вступати кудись до міста. А от Микита їхати не захотів – він працював трактористом, і його все влаштовувало. Не розумію такого.

– До речі, я сьогодні чув якісь дикі крики з вашого боку, – раптом згадав Микита. – Що у вас узагалі відбувається?

Я не стримав сміху:

– Та це внучка баби Галі приїхала. Міська. Вона взагалі з усього дивується!

– Хотів би я на це подивитися! – розсміявся Микита. – Цікаво, чому там дивуватися? Її що, змусили у свиней чистити?

– Ні, поки що. Вона просто яйця в курнику збирала. А ще сьогодні у бабці цибулю з грядки повиривала замість бур'янів.

Друзі тут же вибухнули голосним сміхом, та й мені самому стало весело. Не знаю, чи варто було видавати такі подробиці, але, знаючи бабусю з її любов'ю до пліток, уже завтра про це гудітиме вся вулиця. Тож без різниці.

– Та тобі там явно не нудно, – підморгнула Аня.

– Ну, я б не сказав, що весело. Скоріше, вона просто часто заважає.

– Ой, а скільки їй років? – загорілася подруга.

Я замислився. Якось навіть не питав.

– Не знаю, напевно, мого віку. Вона наче другий чи третій курс університету закінчила. Точно не пам'ятаю.

– Познайомиш? – раптом вклинився Микита.

Я навіть трохи розгубився, боячись уявити, з якою метою він цікавиться. Взагалі, дівчат у нашому селі було мало – усі рвалися до міста, прагнули вступити хоча б до районного центру, де була хоч якась цивілізація та інфраструктура. До нього, в принципі, усього пів години їзди, але конкретно у нас було максимально нудно. Мабуть, друг просто скучив за новими обличчями.

– Так, клич її до нас! – підтримала брата Аня.

– Не впевнений, що їй сподобаються наші розваги, – засумнівався я.

– Вона що, в м'яча грати не вміє? – здивувався Микита.

– Та хто її знає. Можливо, якось потім приведу, – ухильно відповів я. – В принципі, можна спробувати, але давайте не цього разу. Здається, у неї там зараз свої важливі справи. Інтернет під деревом ловить.

– А, ну тоді почекаємо, – розсміялася Аня.

Взагалі, я й сам насилу розумів, як місцеві живуть без нормального інтернету, але вони тут виросли, їм, мабуть, і так добре. У наше село кабель ніхто не тягнув, хоча деякі мобільні оператори ловили трохи краще.

Ми просиділи так ще якийсь час, потім просто бродили вулицями, розмовляючи про все на світі. За балачками непомітно пролетіло кілька годин. Ввечері, коли вже зовсім стемніло, я вирішив повертатися додому.