Розділ 15

Діма відійшов трохи далі й почав рвати траву. Швидкість у нього була шалена. Я ж витягувала по одній травинці двома пальцями – дуже боялася пошкодити манікюр. Зрештою не витримала, збігала до сараю, відкопала там якісь старі робочі рукавички й повернулася на грядку.

Тоді діло пішло трохи жвавіше. Я навіть увійшла в азарт: акуратно вищипувала кожну травинку, і це заняття несподівано принесло мені якесь задоволення. Я розслабилася, повністю відключила думки. Музики, звісно, бракувало, але загалом було непогано.

На вулиці вже починало припікати. Треба було піти до хати за кепкою, але мені стало ліньки, тим паче що я майже закінчила – залишався край грядки. І тут почулися кроки бабусі.

– Ну, як робота? – весело запитала вона.

– Чудово! – так само радісно відгукнулася я, випростуючись.

– Матір Божа! – раптом скрикнула бабуся.

Я обернулася й побачила, як вона схопилася за серце, дивлячись на результати моєї праці. Бабуся ледь не впала, але дід вчасно підхопив її під руку.

– Ти ж мені, паразитка, всю цибулю повиривала! – заголосила бабуся. – Це ж новий сорт! Ти бур'яни залишила, а цибулю під корінь видерла!

Я ошелешено поглянула на Діму. Він на секунду завмер, а потім вибухнув таким голосним, заливистим сміхом, що на весь город було чути. От гад! Він же навмисне мені так показав і заплутав… Ну, я йому зараз влаштую!

– Це він мені так показав! – я тицьнула пальцем у бік Діми.

– А ти сама не знаєш, який вигляд має цибуля? – запитав цей жук.

Виглядала вона й справді незвично, сорт якийсь інший, я такого раніше не бачила. Але від відповідальності Діму це взагалі не звільняло!

– Ну все, тобі кінець!

Я кинулася до нього. Поруч якраз висіла мотузка із речами, що сушилися, я зірвала якийсь рушник і побігла на нього, розмахуючи своєю «зброєю».

– Ти у мене зараз отримаєш!

– А ти наздожени спочатку! – з насмішкою кинув Діма й побіг.

Він бігав усім двором, потім знову вискочив на город. Я підняла з землі якесь старе яблуко й запустила в нього, але не поцілила – він спритно ухилився. Але я здаватися не збиралася.

Зробивши ще пару кіл, ми врешті зупинилися. Бабуся на той час уже трохи заспокоїлася й сиділа на лавці у дворі, а дідусь махав перед її обличчям складеною газетою, щоб зробити хоч якийсь вітерець. Мене вколола совість, і я винувато підійшла ближче.

– Ба, ну пробач, – стиснувши губи, видихнула я. – Я правда не винна, це все Діма! Він мені так показав. Треба було краще пояснювати.

– Боже, це ж тільки перший день… – хапалася за голову бабуся.

– Може, він і останній, а? – з надією запитала я. – Ну скажи мамі, що ти мене не витримаєш, і хай мене заберуть назад у місто. Від мене ж тут справді одна шкода.

– Ні, люба. Я знаю, що в тебе все вийде, – відрізала бабуся. – Так що поки можете відпочити, але потім я тобі ще роботу знайду.

Мабуть, план із достроковим поверненням провалився, і в спокої мене тут не залишать.

На щастя, працювати цілодобово не довелося, і на якийсь час про мене забули. На вулиці стало спекотно, тож я вирішила трохи прогулятися садом.

Тут було доволі затишно: м'яка зелена трава, багато різних дерев – вишні, черешні, абрикоси, а десь трохи далі росла шовковиця й розкинулися величезні хащі горіхів.

На яблуні, де я сиділа в спробах упіймати бодай якийсь інтернет, на товстій гілці висіли дві міцні мотузки. Якщо за них ухопитися, то, напевно, можна було б покататися.

– Можу гойдалку зробити, – раптом пролунав голос Діми в мене за спиною.

Я обернулася. Взагалі-то я все ще була на нього зла, але сил і енергії на нові сварки вже не залишилося, тому я просто неохоче усміхнулася:

– Зроби.

Без зайвих слів він зник у сараї й за хвилину повернувся з гладенькою невеликою дощечкою. Діма легко закріпив її на мотузках – і ось, сидіння готове.

– Боюсь уявити, для кого ці мотузки вішали. Невже бабуся тут теж гойдається? – з усмішкою уявила я.

– Не знаю, – засміявся він.

– А вона точно не впаде? – я підійшла ближче, з недовірою розглядаючи конструкцію. – Давай ти перший спробуєш?

Діма якось стомлено похитав головою, закотив очі, але сперечатися не став і всівся. Гойдалка його спокійно витримала, хоча він хлопець міцної статури. Діма сильно розгойдався: його темне волосся куйовдив вітер, він підставляв обличчя теплому сонцю і, здається, сам отримував від цього величезне задоволення. Мене аж заздрість узяла.

– Ну добре, вірю! Все, злазь, дай мені покататися, – зажадала я.

Він усміхнувся, спритно зістрибнув на траву, і я нарешті зайняла його місце. Це було неймовірно круто! Я розгойдувалася все дужче й дужче, високо злітаючи в повітря й закидаючи голову назад. Часом здавалося, що все довкола крутиться перед очима, але це було таке неймовірне відчуття. На якусь мить я відчула себе тут по-справжньому щасливою.