Розділ 14

Значить, Діма мені точно не допоможе. Йому, судячи з усього, було навіть весело з мене насміхатися, а от мені зовсім не до сміху. Ну що ж, подивимося ще, хто кого.

Я доїла свою порцію і на пару хвилин залипла, міркуючи, чи треба мити посуд. Діма якраз закінчував. Він підвів на мене багатозначний погляд, і цього вистачило, щоб я все зрозуміла.

Сковорідку та миску я, так уже й бути, чіпати не стану, а от свою тарілку помила. Ну все, план із домашніх справ на сьогодні виконано. Хоча якби ж все було так просто…

Далі я попленталася до своєї кімнати. Думала почитати щось, але за пів години в домі почулися голоси бабусі й дідуся – мабуть, уже повернулися.

Я неохоче рушила до них на кухню, бо всередині прокинулася легка цікавість. Бабуся викладала на стіл покупки: пакетик цукерок “Рачок”, майонез, кетчуп, ковбасу, купу всіляких дрібниць і величезний мішок борошна.

– Ось, зараз дешевше продають. Ми ще п'ять кілограмів цукру планували взяти, але розібрали, – оголосила вона мені з таким виглядом, ніби це була головна новина дня. Але, як не дивно, у всіх цих розмовах було щось по-своєму затишне.

– Прикольно, – видихнула я.

– Ага, – кивнув дідусь, трохи накульгуючи. – Ми ж там молоко й сир продаємо зазвичай. Треба було більше брати, сьогодні стільки людей з'їхалося! Може, вас треба було з собою взяти, допомогли б?

– А там є нормальні магазини? – поцікавилася я.

Не те щоб мені зараз щось сильно було потрібне, але в мене на картці лежала цілком пристойна сума, а витратити її тут ніде. Мені вже так хотілося на нормальний шопінг – просто поблукати торговим центром, позаглядати у вітрини.

– А що тобі треба? – запитала бабуся. – Ну, там у Лєнки є якийсь одяг, якісний, Туреччина… Хоча в неї половина речей із секонду, кажуть, – задумливо додала вона.

– А, ні, такого точно не треба, – поспішила відмовитися я. Свого одягу мені поки що вистачало.

Я з інтересом спостерігала, як бабуся розкладає всякі ласощі. Вона навіть відсипала мені жменю цукерок, такі я ще не куштувала. Заховавши здобич у кишеню шортів, я вирішила, що з'їм їх пізніше.

– До речі, – раптом згадала бабуся. – Там треба б на грядках траву посмикати. Ви б із Дімою зайнялися, поки ще не сильно припікає.

– А… – видихнула я, – ну так, добре.

– Ти ж їй покажеш усе, як треба? – звернулася бабуся до нього.

– Так, звісно, – якось підступно усміхнувся Діма й подивився на мене. – Ну що, пішли?

Я швидко забігла в кімнату, скинула цукерки на ліжко й рушила слідом за ним.

Город виявився величезним. Він був обнесений окремим парканчиком і йшов кудись трохи вниз. Далі виднілися кущі та дерева, між якими була стежка, що вела, здається, до якогось поля. Але туди я поки не ходила й особливого бажання не мала.

На самому городі рівними рядами росла картопля, трохи кукурудзи, а поруч стояла невелика теплиця з помідорами та огірками – вони, як виявилося, цього року дозріли раніше, ніж зазвичай. Ще тут росла морква, буряк і різна зелень.

– Почнемо звідси, – Діма зупинився біля грядки. – Ось тут і тут можеш приступати.

– А що саме робити? – насупилася я.

Приблизно я пам'ятала, який вигляд мають бур'яни, але те, що росло між рядками, було підозріло схоже на звичайну зелену цибулю.

– Ну, вириваєш ось це, і все, – недбало махнув рукою Діма, залишивши мене в повній розгубленості.

– Ну добре, – буркнула я.

Зрештою, що я, з якоюсь травою не впораюся?