Розділ 13

Діма

Зранку я вже встиг трохи попрацювати й сполоснутися під душем, а потім почав накривати на стіл.

Бабуся вже поїхала у сусіднє село на ярмарок, попросивши мене нагодувати Лізу. Відмовлятися я не став, адже сумнівався, що вона взагалі вміє готувати.

Я розігрів учорашню картоплю з м'ясом і дістав із холодильника овочі на салат. У цей момент на кухню зазирнула Ліза. На ній були короткі шорти, які мали цілком невинний вигляд, але сиділи круто, і легка футболка. Волосся вона зібрала в пучок, який уже встиг трохи розпастися. Я намагався не дивитися на неї довше, ніж дозволяла ситуація, хоча погляд вона притягувала.

– І тобі доброго ранку, – усміхнувся я.

– Та ти у нас просто господарочка, ще й готувати вмієш, – підколола вона.

– Хтось же мусить.

– Натякаєш, що в мене руки не з того місця ростуть?

– Та я прямо кажу, – не стримався я. – Але якщо хочеш довести протилежне, можеш допомогти. Наріж салат.

Я протягнув їй ножа. Ліза здивовано взяла його й уп'ялася поглядом у глибоку миску, де вже лежали пара помідорів, огірки та невеликий пучок зеленої цибулі.

– Чого ти на них дивишся? Ріж, – підбадьорював я її. – Чи ти в цьому житті нічого важчого за пилочку для нігтів у руках не тримала?

– Чорт, точно! – раптом зойкнула Ліза, округливши очі. – Слухай, а у вас тут є майстер манікюру?

– Смієшся? – мені й самому стало смішно. Я щиро не розумів: вона жартує чи для неї це реально так важливо.

– Та я просто згадала, що в мене за тиждень запис до моєї майстрині в місті. Потрапити до неї – цілий квест, треба терміново написати й скасувати. Але мені ж треба якось нігті переробити або просто покриття зняти! От я і питаю: тут цим хоч хтось займається?

– У нас тут це нікому не треба, – відрізав я. – Серйозно. Тут усі зранку до вечора на городах у землі копаються, їм точно не до манікюру.

– Жах який, – фиркнула вона. – Як тут взагалі люди виживають?

– Нормально виживають, звикли, – відповів я, повернувшись до плити, щоб помішати картоплю, яка вже почала покриватися апетитною скоринкою.

– Не знаю, як до такого можна звикнути, – продовжувала обурюватися Ліза, але все ж узялася до справи. Нарізала вона трохи кривувато, зате швидко. Ну добре, для домашнього салату зійде. – Хоча ти… ти ж якось звик? Чи ти взагалі все життя в селі прожив?

– Ні, я теж міський, – відповів я. – Ми ж з одного міста, забула? Просто хлопці зазвичай не вникають у всі ці ваші б'юті-процедури. Та й взагалі, пару місяців я без проблем можу тут потерпіти. Відпочину, я навіть скучив за таким життям. Хіба в тебе самої ніколи не було бажання втекти від усіх?

Ліза якось невизначено хитнула головою і на секунду замислилася.

– Не знаю, може й було. Напевно, зараз якраз такий випадок. Я ж ще й зганьбилася з цією вечіркою, через яку батьки мене сюди заслали…

– Що там сталося? – зі смішком запитав я.

– Та влаштувала тусовку без їхнього дозволу. Вони повернулися раніше, вигнали всіх моїх друзів, а мене сплавили сюди. Мені тепер перед компанією так соромно.

– А перед батьками не соромно? – я вимкнув конфорку й повернувся до неї.

– Ой, ну вони вже звикли, що я постійно косячу, – розслаблено махнула рукою Ліза.

Вона почала різати овочі ще енергійніше – схоже, увійшла в азарт. До того моменту, як я дістав тарілки, вона якраз закінчила. Я заправив овочі олією, капнув трохи оцету, приправив сіллю й перемішав. Аромат кухнею пішов просто неймовірний.

Я розклав по тарілках гарячу картоплю з м'ясом, дістав виделки й поставив усе на стіл. Ліза вмостилася навпроти й із задоволенням почала жувати.

Спочатку було трохи незвично сидіти вдвох за столом і розмовляти, але, як виявилося, у нас все-таки знайшлися спільні теми. І коли Ліза захоплювалася розмовою, в її промовах іноді навіть проскакувало щось розумне. Щоправда, рідко.

– Мене тут такі речі робити змушують, це просто жах, – сказала вона, стиснувши губи. – Може, ти будеш мені трохи допомагати? А я в боргу не залишуся, теж для тебе що-небудь зроблю…

Від її слів я аж поперхнувся і закашлявся. Боюся навіть уявити, що саме вона мала на увазі.

– Хоча я навіть не знаю, що я вмію, – раптом пригальмувала вона, помітивши мою реакцію. – Ой, ні! Себе я пропонувати не буду, навіть не думай, я не така!

– Та мені й не треба, – розсміявся я, відкашлявшись.

Ліза ображено надула губи:

– Ах ось як, значить?!

– Так. Я сам із величезним задоволенням подивлюся, як ти з усім цим справлятимешся. Я, звісно, особисто не бачив, як ти ходила в курник, але крики твої чув. Та я їх тут взагалі постійно чую.

– Зрадник, – жартівливо фиркнула Ліза.

– Є таке. Тут я точно не на твоєму боці.