Розділ 12

Заснути мені вдалося дуже пізно, і все через комара. Цей дрібний кровопивця пищав усюди. Я плескала в долоні в темряві, сподіваючись прихлопнути його силою думки чи випадковим ударом. Але підступний гад умів причаїтися хвилин на десять, змушуючи мене розслабитися, а варто було мені заплющити очі – знову заводив свою гидку пісню прямо над вухом.

Зрештою я з головою сховалася під ковдру і тільки тоді, у повній темряві, змогла нарешті поринути в сон, сподіваючись, що зможу бодай виспатися. Ага, авжеж! Рано-вранці, з першим промінням сонця, місцеві півні завели таку серенаду, що я просто не знала, куди себе подіти.

Я затуляла вуха подушкою, ховалася під ковдру, але цей клятий хор перекрикував будь-які перешкоди. Волали й бабусині півні, і сусідські, здавалося, співало все село.

У якийсь момент я не витримала, висунулася з-під подушки й, відчинивши вікно, крикнула:

– Та замовкніть ви вже, дайте поспати!

І знову сховала голову. На диво, в повітрі справді на секунду повисла тиша, але раділа я недовго – невдовзі вони з новою силою відновили свої симфонії. Я подумала, що це «чудовий» спосіб вирівняти режим дня. Доведеться лягати о дев'ятій вечора, тому що зараз на годиннику не було навіть сьомої ранку!

Потім мені все-таки вдалося задрімати. І ось щойно я поринула в сон, як у кімнаті почулися важкі кроки.

– Лізо, прокидайся, допомагати мені будеш, – пролунав голос бабусі.

– Ба, я сплю… – заскиглила я, натягуючи ковдру.

– Нічого не знаю, ввечері у тебе було повно часу відпочити. Вставай давай, зі мною підеш. Одягни тільки щось старе, чого не шкода.

– У мене немає таких речей, – буркнула я, перевертаючись на спину.

Бабуся критично оглянула мене й запропонувала:

– Ну, тоді можу дати щось зі свого. У мене там сукня стара лежить, тобі якраз буде.

– О ні, дякую, я краще знайду що-небудь у себе! – я замахала руками, уявивши її вбрання. У такому навіть до півнів вийти соромно.

У валізі знайшлися старі шорти та проста футболка. Коли бабуся нарешті вийшла, я з зітханням змусила себе піднятися. Як же мені хотілося влаштувати нормальний ранок: умитися, зробити масочку для обличчя, сходити в душ і помасажувати шкіру скрабом… Але тут нічого подібного не було.

Максимум, на що я могла розраховувати – це умивальник на кухні. Вода в ньому була крижана, та до того ж не безкінечна. Абияк почистивши зуби й наспіх сполоснувши обличчя, я не переставала лаятися на ці умови.

Переодягнувшись, я вискочила на вулицю. Там було прохолодно, і я одразу стиснулася від протягу. Діми, до речі, ніде не було видно – напевно, його теж уже кудись відправили працювати. Навіть поскаржитися нікому! Хоча навряд чи він би мені допоміг, треба якось самій викручуватися.

Тут ззаду підійшла бабуся, накинула мені на плечі якусь стару куфайку і скомандувала:

– Пішли в сарай, яйця збирати будемо.

– Ну добре, – знизала я плечима. Це завдання прозвучало навіть якось цікаво.

Ми зайшли в напівтемряву сараю. Там було більше десятка курей: одні сиділи у своїх гніздах із сіна, інші діловито походжали туди-сюди. Загалом усередині виявилося не так уже й брудно, видно було, що бабуся тут часто прибирає. Вона одразу попрямувала до першого гнізда, дістала звідти пару яєць, уклала в невеличкий кошик, а парочку протягнула мені:

– На, візьми, поклади в кошик.

Я перехопила їх і тут же завмерла.

– Фу-у! – скрикнула я, ледве не впустивши їх. – Вони теплі!

– Скажу більше, вони ще й брудні, – усміхнулася бабуся, продовжуючи нишпорити по гніздах.

Я гидливо повернула яйце в долоні й помітила на шкаралупі якусь підозрілу чорну плямку. І тут у мене спрацював блювотний рефлекс. Забувши про обережність, я жбурнула яйця в кошик – здається, вони там розбилися, і вискочила на свіже повітря. Мене душив кашель, до горла підкотив клубок – ще секунда, і мене точно знудило б.

– Фу, яка гидота! – сказала я, ледве дихаючи.

У паніці я не знала, де помити руки. Згадавши про літній душ, я рвонула туди, різко відсмикнула шторку, радіючи, що там нікого не було, і увімкнула воду. Я люто терла долоні, виливши на них багато гелю для душу. Знову і знову змивала піну, поки нарешті не видихнула з полегшенням. Наче не тхне. На очі навіть сльози навернулися від цього кошмару.

Коли я, морально знищена, вийшла у двір, бабуся вже стояла біля сараю зі своїм кошиком.

– Що ж ти така бридлива, люба? – з доброю усмішкою запитала вона. – Невже ніколи звичайних яєць у руках не тримала?

– Вони жахливі.

– Ти що, вегетаріанка? – розгубилася бабуся.

– Та ні! Просто я не хочу доторкатися до… лайна!

– Нічого, скоро звикнеш, – задоволено махнула рукою вона. – Я думала наступного разу тебе саму за яйцями відправити.

– Ні за що! – обурилася я. – Максимум – у рукавичках і протигазі.

Бабуся дзвінко розсміялася, а потім якось дуже тепло й по-доброму подивилася на мене:

– Добре, цю справу поки перенесемо. Тим паче у нас на городі роботи багато.