Розділ 11

Діма

Ліза, мабуть, думала, що я ні про що не здогадуюся. Але коли я тільки виходив із хати, одразу помітив, що вона сидить на дереві. Я пройшов повз, думав, може, сама мене гукне, але вона просто причаїлася й удала, що її там немає.

Очей на потилиці у мене, звісно, не було, але на поличці всередині душу лежало маленьке дзеркальце. З його допомогою я чудово бачив крізь щілини, як вона підглядає за мною. Кумедна така. Ну, якщо подобається – нехай дивиться. Але коли вона полетіла з гілки, я все-таки не витримав і обернувся.

А Ліза все одно зробила вигляд, ніби не витріщалася на мене, і швиденько втекла. Я без зайвого поспіху домився. Ввечері тепла, нагріта сонцем вода відчувалася особливо кайфово.

Варто було мені зайти в дім, як до мене донеслися чергові істерики Лізи.

– Ну мені так некомфортно! Тут немає дверей! А раптом до мене знову хтось без стуку ввірветься?!

– Слухай, внученько, я більше так ризикувати не буду, – виправдовувалася бабуся. – Одного разу вистачило, не хочу більше твої крики вислуховувати. Ніхто до тебе ходити не буде.

– Ну ти ж щойно зайшла до мене без стуку! Налякала мене! Я тут взагалі-то переодягалася!

– А як мені до тебе догукатися? Я тебе звала-звала, ти не чула!

– Значить, тихо звала! – зазначила Ліза. – І взагалі, мені потрібна щільніша шторка. Стукайте! І не заходьте до мене! Мені потрібен мій особистий простір!

– Якось потерпиш. Ми от свого часу…

– А я до іншого звикла! – не вгамовувалася Ліза. – Я ж про це вже казала! Наші розмови по колу ходять. Я думала, ви мене зрозумієте…

Бабуся тільки зітхнула, махнула рукою й пішла. Ліза ще щось незадоволено бурчала собі під ніс, але бабуся її вже не чула. А от я просто не міг упустити можливість її подратувати. Я голосно постукав по одвірку й зазирнув за шторку.

У кімнаті пахло чимось приємним, дівчачим. Ліза вже встигла трохи розібрати речі, в кутку стояла відкрита валіза. Сама вона сиділа на ліжку в короткій нічній сорочці й неквапливо заплітала волосся в косу.

– Що? Тепер ти будеш до мене приходити, просто щоб побісити? – похмуро запитала вона.

– Так, саме за цим і прийшов, – усміхнувся я, спершись плечем об одвірок. – Я б, звісно, міг запропонувати тобі помінятися кімнатами. Але нагадаю, що моя кімната – прохідна, і в неї заходять набагато частіше.

– Не треба! – Ліза різко замахала головою. – Я дівчинка, мені потрібна окрема кімната.

– А я хлопець, мені теж потрібна окрема, – зазначив я.

– Не настільки, як мені.

– О-о, впевнена?

Ліза здивовано забігала очима і, здається, трохи зніяковіла. Виглядало це навіть мило.

– Не знаю. У будь-якому разі, кімнату я не віддам.

– От і чудово, забирай собі. Але тільки не ний.

Вона покосилася на мене, скорчила смішну гримасу й продовжила плести косу. Я вже збирався піти й засмикнути за собою шторку, як раптом вона мене гукнула:

– Почекай, стій… Я хотіла запитати. Тут узагалі зв'язок десь є?

– Ну, в деяких місцях ловить.

– Покажеш? – її голос одразу став помітно м'якшим.

– Та ти сама чудово впоралася, одне місце вже знайшла, – підморгнув я їй.

– Не буду ж я щоразу на дерево лазити!

– Ну так. А то наступного разу за дідом підглядати почнеш.

Я не стримав сміху, а Ліза миттєво почервоніла як рак.

– Є зв'язок у полі, є біля зупинки, – розповідав я. – Але навряд чи ти захочеш туди йти.

Ліза важко зітхнула.

– Гаразд, сама пошукаю. На добраніч.

– І тобі, – підступно посміхнувся я і засмикнув шторку.