Розділ 9

За вечерею ми просиділи понад годину. Бабуся потім заварила нам усім чай і принесла якусь випічку – коржі були сухуватими, але солодкими й цілком їстівними. Запиваючи їх гарячим, ледь підсолодженим чаєм, я непомітно для себе вм'яла парочку штук. Це було навіть смачно, тож у підсумку я все-таки переїла.

Дід десь роздобув домашню наливку і під кінець вечора, здається, пив її замість чаю, бо його байки стали помітно веселішими, а сміх – гучнішим. Дімі явно подобалося їх слухати, він сидів розслаблений, наче у своїй звичній компанії. Але, на щастя, посиденьки добігли кінця, і можна було нарешті розходитися.

Я вже збиралася в дім, як раптом бабуся мене пригальмувала:

– Лізо, стій, ти куди? А посуд допомогти зібрати?

– Ну так, звісно, – видихнула я і неохоче почала згрібати брудні тарілки.

– Помию сьогодні, так і бути, сама, – сказала бабуся.

– У тебе що, навіть посудомийної машини немає? – щиро здивувалася я.

– Як немає? Є, ось вона! – реготнув дід Петро й жартома поплескав бабцю по плечу.

– Дурний дід, іди вже спати! – гримнула на нього бабуся, ледве не бризкаючи слиною від обурення.

Ми з Дімою перезирнулися й одночасно приснули. А у нього мила посмішка… На долю секунди серце забилося частіше, але я одразу подумки обсмикнула себе: напевно, він страшенно нудний.

Я підхопила тарілки й унесла їх на кухню. Повертатися за другою партією не стала – одразу рушила до своєї кімнати. Бабуся якраз принесла постільну білизну.

– Я тобі новеньку постелю, – вона почала спритно заправляти ліжко. – Свіжа, порошком пахне!

– Аби не гноєм, – пробурмотіла я під ніс.

Бабуся тільки пирхнула й мовчки закінчила міняти підковдру. Потім побажала мені солодких снів і пішла. На годиннику була всього дев'ята вечора. На вулиці стрімко темніло й ставало прохолодно, але спати мені, ясна річ, узагалі не хотілося.

Телевізор стояв в іншій кімнаті, а в цій зайнятися було абсолютно нічим. У моєму телефоні було кілька завантажених ігор, пара фільмів, книжки та документи з якимись гайдами по SMM. Мабуть, настав час до них дістатися.

Але вчитися мені зараз хотілося найменше. В голову прийшла краща ідея: вийти у двір і все-таки спробувати зловити зв'язок.

Щоправда, варто було мені переступити поріг, як над вухом пискнув комар. Я відмахнулася, але цей гад уперто летів за мною. Треба було хоча б кофту накинути, бо я виперлася в одному сарафані, але повертатися до хати було ліньки. Я вперто нарізала кола двором, гіпнотизуючи екран, але палички мережі так і не з'являлися.

Завернувши за куток сараю, я зненацька наштовхнулася на півня. Він був величезний, пухнастий, світлий, із яскраво-червоним гребенем.

– Ой, який прикольний! – тихенько верескнула я і в ту ж мить увімкнула камеру на телефоні, вирішивши зняти бодай якийсь контент. Навела на нього об'єктив: – Що ви думаєте про це місце?

Півень відповів мне незадоволеним кудахканням і почав неквапливо, якось загрозливо крокувати прямо на мене. Мені це страшенно не сподобалося, і я позадкувала. Мабуть, птаху мої розпитування теж припали не до душі, бо наступної миті цей пернатий монстр різко зірвався з місця і з криком кинувся в атаку!

– А-а-а, допоможіть! – закричала я і побігла.

Якогось біса півень нісся слідом, як скажений. Бігти до хати я чомусь не додумалася, паніка повністю відімкнула мозок. Замість цього я пролетіла повз ґанок, потім навколо дерева, а, помітивши низьку товсту гілку, підстрибнула, зачепилася за неї й з дивовижною спритністю полізла вище.

Півень зупинився внизу, агресивно сіпаючи головою і злісно зиркаючи на мене налитими кров'ю очима. Я взагалі таких птахів живцем так близько ніколи не бачила. Постоявши під деревом ще з пів хвилини, пернатий гад розвернувся й покрокував назад до сараю.

А я залишилася сидіти на гілці, обіймаючи стовбур дерева й важко, уривчасто дихаючи. Екран телефону засвітився – якимось дивом я не впустила його. І тут мій погляд упав на верхній куток дисплея. О боже! Там з'явилася заповітна паличка зв'язку! Серце забилося частіше, але вже від дикого захвату.

Я переможно усміхнулася й полізла вище по гілках. Ще вище… І в цей момент телефон ожив: посипалися сповіщення про пропущені повідомлення. Я ледве вголос не закричала від щастя, радіючи, що цей божевільний півень фактично допоміг мені знайти зв'язок!