Розділ 8

Я сиділа у своїй кімнаті, втупившись в екран телефону. Інтернет тут не ловив узагалі. Додзвонитися мені ще якось зможуть, але мене це не радувало. Я не зможу спілкуватися з друзями, гортати стрічку в соцмережах, залити сторіз – чорт забирай, нічого не можу!

А я ж наївно думала, що буду робити в селі хоч якийсь прикольний контент для блогу. Хоча, можливо, десь зв'язок усе-таки ловить, але точно не в цій хаті.

– Ходімо вечеряти, – раптом із-за шторки показалася бабуся.

Я аж сіпнулася від переляку. У себе вдома я звикла завжди зачиняти двері в кімнату, щоб ніхто не порушував мого особистого простору, а тут мені таке щастя явно не світить.

– Ба, ти хоча б стукай! – буркнула я, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. – Я ж лякаюся щоразу. Ти тихо ходиш.

– Ой, пробач-пробач, наступного разу буду обережнішою, – відмахнулася вона, ніби для неї це взагалі дрібниця. – За стіл, кажу, ходімо.

– Ходімо, – я неохоче піднялася з ліжка. – Але я серйозно, ба. Ти порушуєш мій особистий простір.

– Дитиночко, слухай, я свого часу в одній кімнаті з п'ятьма сестрами жила. І нічого, ніхто нічий простір не порушував.

– Отож-бо й воно, ви звикли до гіршого. А я звикла до найкращого!

– Перевчишся, – пробурчала бабуся, шльопаючи капцями по коридору.

Після цієї розмови настрій зіпсувався остаточно. Ми вийшли у двір. Там, у приємній тіні під виноградником, уже стояв накритий стіл. Діма з дідом сиділи на лавці й про щось тихо переговорювалися.

– А ось і ми! – усміхнулася бабуся. Вона вмостилася на лавку й гучно ляснула долонею поруч із собою, підзиваючи мене: – Дивись, скільки всього наготували!

Я нишком глянула на час у телефоні – уже була восьма вечора.

– Не можна так пізно їсти, – пирхнула я, оглядаючи калорійну їжу на столі.

– А ти що, за фігурою стежиш? – насупився дід Петро. – Взагалі-то правильно. Хоча ти й так худенька, тобі можна.

– Дякую, що дозволили.

Дідусь цієї миті якраз узявся розливати по склянках домашній компот красивого рожевого кольору. Пахло все, треба визнати, неймовірно апетитно: свіжі овочеві салати, пюре та соковите м'ясо. Від його аромату в мене аж у животі забурчало.

– Давайте за зустріч, молодь! – дід виставив склянки й весело плеснув у долоні.

Ми вже потягнулися за компотом, як раптом дід спритним рухом дістав з-під столу прозору пляшку.

– Ні! – тут же грізно прикрикнула бабуся. – Назад став. Компот пий.

– От вічно ти так… – незадоволено промовив він, ховаючи заначку назад.

Я мимоволі усміхнулася й зробила ковток. Компот виявився нереально смачним, я такого в місті ніколи не куштувала. Освіжившись, я вирішила все-таки нормально поїсти й почала накладати собі всього потроху.

Решта теж дружно взялися за виделки, і розмови на якийсь час ущухли.

Коли перший голод був угамований, бабуся знову подала голос:

– Ну що там батьки твої, в гості не збираються?

– Ні, – відмахнулася я. – Зате вони відправили мене.

– Так теж непогано! Вони до мене іноді заїжджають, а ти, внученько, вже давно у мене не була. Але нічого, нудно тобі тут не буде. У мене ж город величезний, звірини купа. Ось, корову тебе навчу доїти!

Від несподіванки я поперхнулася шматком м'яса. Закашлялася так, що сльози з очей бризнули, ледве дихати могла. Старі лише розсміялися, вирішивши, що моя реакція – це просто дурні кривляння. Але ні, це був справжній шок. Мені стало страшно. Я вже боялася уявити, що чекає на мене завтра.

Діма сидів мовчки, але його обличчям ковзнула єхидна усмішка. Судячи з усього, його страшенно забавляла моя паніка.

На щастя, до кінця вечері мене більше не діставали й із дурними запитаннями не лізли. Переважно бабуся захоплено переказувала дідові свіжі плітки про сусідів, а він із задоволенням кивав.

Я, звісно, всіх цих людей не знала, і слухати про тітку Любу та дядька Васю мені було абсолютно нецікаво. Діма слухав їх уважніше, явно розумів, про кого мова, щиро дивувався якимось новинам і іноді посміхався, неквапливо розправляючись із вечерею.

Я часто опускала очі в телефон, але палички зв'язку так і не з'являлися. Ну нічого, пізніше непомітно втечу з двору й пошукаю місце, де ловить мережа. Там же Єва в телеграмі, напевно, вже купу повідомлень написала, а я пропускаю все найцікавіше!

Господи, як же мені тут не подобалося… Мало того що повна ізоляція від цивілізації, так ще й запахи ці специфічні. З одного боку столу пахло смаженим м'ясом, а з іншого долітав душок гною, від якого мене вже нудило. І цей запах примудрявся перебивати те хвалене «чисте сільське повітря». Жахливі умови.