Розділ 7

Діма

Про таке мене незнайомки ще не просили. Почекати, поки вона в душ сходить. Кумедна дівчина, але, схоже, страшенно капризна. Я взагалі не розумів, що Ліза тут забула. Поки вона з валізою через двір йшла, я стільки невдоволення почув – скаржилася з будь-якого приводу.

Хоча мені місцеві умови спочатку теж не дуже подобалися. Але я швидко звик. Від неї ж поки – суцільний негатив. Душ їй, бачите, не догодив. Як на мене, чудовий душ, поки вода не скінчиться. У нас із дідом таких проколів зазвичай не траплялося, ми завжди бак заздалегідь перевіряли й підкачували.

А тут Ліза мало того що без води залишилася, так їй ще й крижаною митися довелося. Скільки вереску було! Я досі не міг стримати посмішку. Може, хоч цей холодний душ трохи попустить її, а то виглядає аж занадто примхливою. Хоча симпатична.

Щоправда, розглядати її зовнішність у мене часу не було – мене зараз інші думки займали. Схоже, весь залишок місяця нам доведеться стирчати в цій глушині. Моєму спокійному життю явно настав кінець із її появою. І це ж тільки перший день! Боюся уявити, які ще дивні прохання від неї посиплються.

Коли Ліза нарешті пішла до хати, я теж рушив слідом – треба було допомогти накрити на стіл. Обідати ми вирішили у дворі, там якраз стояв великий дерев'яний стіл, на який бабуся носила їжу.

Взагалі, вона мені не рідна, але я про себе вже давно називав її просто бабусею, та й спілкувався так само. Для мене було повною несподіванкою, коли дідусь на старості знайшов собі даму серця. Ходив такий щасливий, сяяв увесь, а потім і зовсім до неї переїхав – вирішили, що тут господарство зручніше вести. Розширилися, городами зайнялися. Ну а я іноді влітку до них приїжджав.

Я зазирнув на кухню, де вже метушилася господиня дому.

– Що відносити? – запитав я, спершись на одвірок.

– Каструлю з пюре бери й серветки прихопи, якраз розкладеш, – скомандувала бабуся.

Було видно, що вона страшенно хвилюється. Єдина внучка все-таки приїхала. Хоча, як на мене, така фіфа навряд чи оцінить її старання.

Я взяв усе, що вона просила, і виніс у двір. Розклав на столі, за яким уже сидів дід і діловито розставляв склянки.

– Якийсь ти заклопотаний, – уважно подивився на мене дідусь. – Усе нормально?

– Звісно, – відмахнувся я, усаджуючись на лавку.

– Ну нічого, зате тепер тобі одному тут нудно не буде, – підморгнув він.

– Це точно, з такою не засумуєш, – пирхнув я.

– Та годі тобі. Вона хоч і міська, але дівчина наче непогана.

«Наче», – подумки повторив я і невизначено знизав плечима. Мені, в принципі, без різниці, яка вона. Аби проблем зайвих не створювала.

– Ну і плюс помічниця нам буде, – з оптимізмом додав дідусь.

– Мені здається, її до городу краще взагалі не підпускати, – заявив я. – Як би гірше не зробила.

– Ой, – відмахнувся дід. – Себе згадай! Теж раніше кривився. А зараз? На всі руки майстер, усе вмієш.

Сумнівне, звісно, досягнення. Але життя змусило.

Раніше я й справді терпіти не міг сюди їздити, але вибору не було. Батько мій жив далеко, я до нього взагалі рідко вибирався – у нього там своя сім'я, своє життя, здається, я йому вже не дуже й потрібен був. Та й мамі теж – давно про неї не чув.

Сам я вчився в місті, жив у гуртожитку, але на літо нас звідти зазвичай виганяли. Ось і доводилося на пару місяців їхати до діда – і відпочити, і попрацювати, і думки до ладу привести. А потім я знову повертався в цивілізацію і був щасливий.

Але зараз мій звичний сільський спокій явно похитнувся.