Розділ 5

Бабуся одразу повела мене в кімнату, яка виявилася найдальшою, через прохідну вітальню. Взагалі, в будинку було три кімнати, тож я з жахом намагалася збагнути, хто де спить. Своя кімната у мене наче й була, але одне питання все ж таки не давало спокою.

– А дверей тут немає чи що?

– Як немає? Тут є шторка, – бабуся з гордістю засмикнула щільну тканину.

– Легше не стало, – зітхнула я. – А раптом хтось зайде?

– Тепер не зайде, всі ж знають, що ти тут живеш. А Діма он, у сусідній кімнаті влаштувався.

– О господи… – я втомлено потерла чоло. – І що, мені щоразу доведеться проходити через його кімнату?

– Ну так, а як інакше?

– Ніякого особистого простору, – я приречено похитала головою.

Оглянувшись, я зрозуміла, що дизайнерським ремонтом тут і не пахло. Стара шафа, просте невелике ліжко, а навпроти – низький сервант. На ньому височіла стопка старих газет, пара пожовклих книжок і незмінна в'язана серветка. Запах у кімнаті стояв специфічний – суміш старої деревини та лаванди.

– Мило, – пробурмотіла я й попрямувала до шафи.

Відчинивши дверцята, виявила, що всі полиці забиті рушниками та постільною білизною, а у відділенні з вішаками висить якийсь строгий, явно дорогий костюм.

– Це якщо на той світ збиратися буду, – буденним тоном заявила бабуся. – Я батькові твоєму вже все показувала, все розповідала.

– Ба! – видихнула я, округливши очі. – Ну що ти таке кажеш… Мені тепер спати тут страшно!

– А одяг до чого? Він хороший, якісний.

– Я помітила. Міль його теж зацінила, – я принюхалася й виявила на дні шафи здоровенну смердючу таблетку від шкідників.

– Немає у нас ніякої молі! Бачиш, і шуба моя ціла.

– Ага, міль лише іноді в ній ходить, – віджартувалася я, але одразу насупилася. – Ба, але тут же взагалі немає місця для моїх речей.

– Зараз усе звільнимо, – бабуся заметушилася й швидко переклала стопку постільної білизни на верхню антресоль, уступивши мені цілу полицю.

– Добре, – змирилася я. Якось утрамбую.

Заради інтересу я відчинила скляні дверцята серванта, боячись уявити, які ще скарби на мене чекають. Усередині акуратними рядами стояла купа однакових тарілок і чашок.

– А це на свята, – одразу прокоментувала бабуся.

– І скільки разів у житті ви їх діставали? – я розвернулася до неї.

– Ну, пару разів на рік точно дістаємо.

Я похитала головою. Класика. Весь цей посуд роками припадає пилом за склом, і при цьому ж бабуся з дідом не настільки бідні, просто дурна звичка відкладати все до кращих часів. А кращих часів можна просто не дочекатися…

– Добре, не прибирай, хай стоять. Постараюся знайти місце для свого барахла.

Може, під час нічних набігів на кухню тарілки якраз будуть під рукою. Хоча, знаючи бабусю, вона мені голову відірве, якщо я візьму сервізний експонат без дозволу.

– Я спітніла в автобусі, хочу в душ, – заявила я, оглядаючи кімнату. – Стоп… А де у тебе душ?

– На вулиці, – відповіла бабуся, поправляючи хустинку на голові.

– А в хаті немає? Ви як узагалі взимку миєтеся?

– У тазику, – пояснила вона.

Господи, яке щастя, що мене заслали сюди влітку, а не в січні.

– Ти бери, що тобі треба, і ходімо, я все покажу, – скомандувала бабуся.

Щось мені ця ідея подобалася все менше й менше. Але вибирати не доводилося. Бабуся вручила мені пухнастий рушник, я швидко знайшла у валізі легкий сарафан, щоб переодягнутися, і слухняно рушила за нею у двір.