Розділ 4

Дорога пролетіла непомітно, я залипала у вікно й слухала музику. І як же я раділа, що заздалегідь накачала купу всього. Варто було нам виїхати за межі міста, як зв'язок став просто жахливим. Повідомлення в месенджерах ще якось оновлювалися, але от щось серйозніше вже відмовлялося завантажуватися.

За пару годин автобус нарешті пригальмував біля потрібної зупинки. Взагалі-то я просила, щоб мене зустріли, але мама відмахнулася: мовляв, там усі зайняті, та й іти від сили три хвилини. Довелося самій.

У бабусі я не була вже кілька років, і, треба визнати, тут узагалі нічого не змінилося. Усе та ж стара зупинка з облупленою фарбою, а втоптана стежка «радувала» свіжими слідами, які залишили корови.

Я одразу гидливо зморщилася. Вдалині виднілися безкраї поля соняшників, сонце тут пекло, здається, ще дужче, ніж у місті, а в повітрі стояв стійкий запах польових квітів і… гною.

Раптом телефон у руці завібрував. Дзвонила Єва, до того ж по відеозв'язку. Я поспіхом прийняла дзвінок.

– Ти вже приїхала? – запитала подруга.

– Ага, зараз усе покажу, – я спробувала однією рукою перемкнути камеру, щоб продемонструвати їй місцеві красоти, але картинка зависла.

– Лайново бачу, – засміялася Єва в динаміці.

– Що? У сенсі?

– Ну, буквально. Я бачу коров'яче лайно, на цьому моменті зависло.

– Та господи! – зойкнула я, тягнучи за собою валізу, яка постійно підстрибувала на кривій дорозі. – Я майже дійшла, скоро відключуся!

– Що? Ти пропадаєш…

– Кажу…

Але варто було зробити ще пару кроків, як дзвінок остаточно обірвався. Мабуть, зі зв'язком тут повна біда. Ну добре, потім розберуся. Далі пішла пряма вулиця, де був навіть асфальт, нехай і потрісканий. Я дійшла до потрібного паркану.

Невеликий затишний будинок, зелені ворота, палісадник із квітами й дерев’яний паркан. Я зайшла у двір, підіймаючи валізу, щоб остаточно не зламати пластикові коліщатка.

Закривши за собою хвіртку, я зробила пару кроків і застигла на місці. Двір був маленьким, але дуже затишним: столик, ґанок, а далі починався просторий сад із купою трави, дерев і лавкою.

Але зависла я не через краєвид. Прямо посеред двору стояв молодий хлопець без футболки й упевнено колов дрова. Враховуючи, що це була територія моєї бабусі, в голові одразу з’явилася дуже дивна підозра.

Цієї миті хлопець підвів на мене очі, і я остаточно розгубилася.

– Я, звісно, знала, що бабця в мене ще вогонь, але щоб настільки молодого…

– Що ти там бурмочеш? – насупився він, відставивши сокиру вбік, і випрямився.

Я мимоволі оцінила його фігуру. Гарний, підкачаний, засмаглий. Але ні, у власної бабусі я хлопців відбивати точно не буду, це вже перебір.

– Ой, Лізонько! Внучко! – раптом пролунав рідний голос, і з дверей, що вели на город, вискочила бабуся в яскравій квітчастій хустці. – Я вже зачекалася на тебе! У нас тут роботи скільки… Тебе зустріти треба було, так?

– Та ні, що ви… Роботи багато, я бачу, – натягнуто усміхнулася я й обійняла бабусю у відповідь.

– Ти якраз вчасно, зараз познайомлю. Петю, йди-но сюди! – гукнула вона в бік будинку.

Тут же на ґанок вийшов дідусь. Сивий, він трохи накульгував, на вигляд йому було ледь за шістдесят – можливо, навіть молодший за бабусю. Він усміхнувся мені, а бабуся з гордістю взяла його під руку.

– Це Петро Миколайович, чоловік мій.

Я шумно й нервово видихнула. Фух, відлягло!

Значить, у бабусі все-таки зі смаком усе гаразд і на молодих хлопців її не потягнуло. Я знову перевела погляд на того незнайомця, який уже неквапливо складав дрова в купу.

– Дуже приємно, – видихнула я.

– А то Діма, онук мого Петі, – додала бабуся, кивнувши на хлопця.

– А-а-а, – протягнула я. – Зрозуміло. А вони… де живуть?

– Як де? Тут, – бабуся вказала рукою на хату.

– А я де буду жити?

– Теж тут.

Я важко ковтнула, оцінюючи масштаби катастрофи.

– І ми всі тут помістимося?

– Доведеться, – усміхнулася бабуся й узяла мене під руку. – Ходімо, люба, все тобі покажу. А потім на стіл накриватимемо.