Розділ 3

Зрозумівши, що батьки не відступляться, я з важким зітханням попленталася збирати речі. У рюкзак полетіло всяке барахло і, звісно, косметичка – я слабо вірила, що в селі вона мені знадобиться, але зайвою точно не буде. З шафи дістала велику валізу на коліщатках. Туди вже поклала нормальний одяг: і літній, і теплий, щоб не замерзнути вечорами. Мене ж відправляли на цілий місяць, аж до середини серпня, а там одразу навчання почнеться.

Швидше б минув цей час. У глибині душі я все ще сподівалася, що батьки скоро охолонуть і заберуть мене назад, але поки що доводилося підкорятися – вибору не було.

І все одно невдоволення всередині мене зашкалювало. Я з силою утрамбовувала одяг й ледве стримувала бажання психанути й жбурнути цю валізу в куток.

Щоб хоч якось відволіктися, взяла телефон і зайшла в переписку з Євою – моєю найкращою подругою і за сумісництвом одногрупницею. Від неї якраз висіло повідомлення:

«Сильно тобі прилетіло?»

«Ага. До бабці в село відправляють, гірше й бути не може((» – тут же написала я у відповідь.

«Надовго?»

«На місяць. Але я сподіваюся звалити звідти раніше. Знайду спосіб».

«Шукай давай. У Тимура скоро вечірка намічається, з ночівлею!»

Я ледве вголос не завила прямо посеред кімнати. У цього хлопця я була закохана ще з першого курсу! Все думала, як би до нього підкотити, тим паче він останнім часом теж поглядав на мене з явним інтересом. І ось на цій тусі точно був би шанс, а мене там не буде!

«А-а-а-а-а-а-а!» – тільки й змогла відправити я.

Відклавши телефон, я рухнула на своє ліжко. Велике, м'яке. У глянцевій натяжній стелі смутно виднілося моє відображення – таке ж незадоволене, як і я сама.

У моїй кімнаті був класний балкон, простора шафа з купою одягу, дорогий комп’ютер... Я звикла до комфорту й розкоші, і мені було страшно уявити, що чекає на мене у бабусі. Радує, що це всього на місяць. Я витримаю.

Невдовзі прийшов час збиратися самій. Я злегка підфарбувала вії й натягнула звичні джинсові шорти з майкою. Волосся недбало скрутила в пучок. Якраз цієї миті у двері постукали, і зайшла мама.

– Готова? – запитала вона, оглянувши мене.

– Ага. Ви – нелюди.

– А ти неслухняна донька, – зазначила мати. – Просила ж по-людськи: ніяких гостей. І що в результаті? Так що це ще легке покарання.

– Найгірше з усіх можливих. Добре, везіть мене вже. Може, хоч там мені мізки виносити не будуть.

– І не сподівайся, – підколола мама з легкою усмішкою.

Неохоче підхопивши валізу, я покотила її в передпокій. Батько вже чекав там. Він переодягнувся в джинси й свіжу випрасувану сорочку, від якої приємно пахло порошком.

– Ну, можна їхати.

– Льошо, ти потім одразу додому, зрозумів? – суворо уточнила мама.

– Та ми з Сергієм хотіли в гаражі посидіти, – відгукнувся тато.

– Знову до самої ночі? Він на тебе дурно впливає.

– Він мій друг взагалі-то.

– Ну, ви вмієте знаходити собі компанії, що одна, що інший, – махнула рукою мама.

Але коли прийшов час виходити, вона раптом підійшла й міцно обійняла мене. Значить, не так уже й сильно злиться, якщо здатна на ніжність. Я обійняла її у відповідь і вирішила увімкнути акторку.

– Я буду за вами сумувати, – протягнула я, з останніх сил вичавлюючи сльозу. – Дуже. Цілий місяць... Я ніколи так довго не була без вас.

– Годі прикидатися, люба, – усміхнулася мама, розкусивши мій маневр. – Все, їдьте.

Батько підхопив мою валізу, і ми спустилися до машини. Я ж наївно думала, що він довезе мене прямо до села – їхати ж усього години дві. Але ні, план у батьків був куди підступнішим: мене вирішили просто посадити на автобус. Ідея мені категорично не подобалася.

– Ну та-а-ату, – заскиглила я вже в салоні машини. – Давай ви мене за тиждень заберете? Ну я не зможу там довго!

– З метою профілактики – зможеш, – відрізав він. – Свіже повітря, природа – тобі корисно. Ось побачиш, тобі там ще й сподобається.

Я вчергове фиркнула.

– А якщо ні? Я можу втекти?

– Назад привезу.

– Ви мене не любите.

– Ми про тебе дбаємо, – спокійно відповів батько. – Так що давай, їдь. Ми іноді будемо телефонувати.

– Мені від цього взагалі не легше, – пирхнула я.

Він довіз мене до автовокзалу, і ще хвилин двадцять ми сиділи в машині, чекаючи на рейс. На вулиці вже припікало – середина липня все-таки. Вдалині виднілися кіоски з морозивом та холодними напоями, біля яких вишикувалися довгі черги. У відчинене вікно доносився міський шум. Як же мені не хотілося їхати... Але за мене вже все вирішили.

І ось до зупинки підкотив старенький автобус. Ми з татом коротко обійнялися на прощання, він заніс мою валізу в салон, допоміг влаштуватися на місці й вийшов. Автобус важко заторохтів і рушив. А я поїхала назустріч невідомості, подумки молячись, щоб це село мене не зламало.