Розділ 1

– Мамо, ну, будь ласка, не відправляйте мене туди! – благала я, ідучи слідом за нею.

– Лізо, я все сказала! – гримнула вона.

Мама завернула на кухню і почала тремтячими пальцями капати в склянку валеріанку. Було видно, що вона на межі.

– На день саму залишити не можна!

– Можна! Усі вижили, квартира ціла, – нагадала я.

– Дивом ціла! – мама різко розвернулася, і я наштовхнулася на її чорні, сповнені гніву очі. – Ти влаштувала гулянку, поки нас не було, і розбила бабусину вазу! Та вона нас усіх потім четвертує!

– Ну, я випадково… – я затнулася, відводячи погляд. – Тобто, це взагалі не я…

– Та яка різниця?! Винна ти!

Мама нервово відкинула з чола темно-каштанове волосся. Фарбоване, до того ж у якийсь зовсім ненатуральний відтінок. Вона була такою ж невисокою, як і я, і зараз у своєму довгому халаті, що ледве не волочився по підлозі, мала вигляд одночасно комічний і лячний.

Здається, я дійсно влипла, і виправити вже нічого не можна. Батьки поїхали у справах з ночівлею. Я була впевнена, що вони повернуться тільки під вечір, тому спокійно покликала компанію з п'ятнадцяти людей у нашу простору трикімнатну квартиру. План був простим: погуляти, а вранці всіх виставити й швиденько прибратися вдвох із подругою.

Хто ж знав, що батьки приїдуть на пів дня раніше? Довелося виганяти гостей ледь не копняками під зад і на ходу вигадувати безглузді виправдання, яких просто не існувало.

Ну подумаєш, запропонувала відсвяткувати день народження подруги у нас. Тим паче в батьківську спальню я нікого не пускала, та й безлад ми вчинили не такий уже й страшний. Але у батьків на цей рахунок була інша думка – вони в принципі не терпіли гостей. А ось я зовсім інша, завжди всім рада. Щоправда, схоже, тепер мені ще нескоро дозволять когось запросити.

– Я все-все приберу, чесно! Тільки не відправляйте мене до бабусі, – знову благала я.

– Звісно, ти все прибереш, – відрізала мама. – А потім – до бабусі. Я їй уже зателефонувала, вона на тебе чекає.

– Ви нелюди! – не стрималася я.

– А ти, люба моя, трохи очманіла, – крижаним тоном осадила мене мама. – Занадто розбалували. От поживеш місяць у селі, одразу згадаєш, що таке по-справжньому погані умови.

– Та я й не казала, що наші умови погані!

– Але ти натякала.

Я закотила очі. Ну ось, знову мене не так зрозуміли.

Батько, до речі, поставився до ситуації набагато спокійніше. Побачивши, що квартира перетворилася на якійсь смітник, він бодай не влаштовував істерик. А от мама…

Зрештою мені довелося засукати рукави й узятися за прибирання. Я винесла гору сміття, а потім нескінченно довго пилососила килими. Та найгіршим виявився туалет – там, судячи з усього, когось знудило. Від одного вигляду й запаху мені самій стало зле.

Я взагалі терпіти не могла прибирати, у нас удома для цього іноді приходила хатня робітниця. А тут мама, явно бажаючи провчити мене й зіпсувати життя своїми виховними методами, змусила робити все самотужки. Але, якщо так подумати, це було навіть на краще – монотонна робота хоч трохи відволікала від думок про село.