Глава 15 "Повернення зрадника"

Лія

Прокидаюсь, як завжди, від сирени. Ніколи не подумала б, що звикну до такого режиму. Нагадую собі злагоджений механізм, який робить все по графіку. Підводжусь і йду в душ, потім варю каву й п’ю її біля вікна. Нью-Йорк гуде й кудись поспішає, а я налаштовую себе на новий день та сподіваюсь, що він промайне якомога швидше. Роблю макіяж, вирівнюю волосся, відмічаючи, що воно вже сягає плечей. Одягаю штани та джемпер, взуваю туфлі, які придбала минулого тижня. Дивлюсь у дзеркало і розтягую на обличчі усмішку. Фу! Як клоун якийсь. Навіть не пам’ятаю, коли щиро сміялася.

Прогулююсь до кафе, випиваю в ньому каву і тільки потім настає час підійматись на заняття. Сонька нізащо мені не повірить, що я прокидаюся разом з сонцем і вчасно приходжу на заняття.

— Доброго ранку, Крістен, — вітаюсь з дівчиною на рецепції.

— Доброго ранку, — її обличчя осяює широка усмішка і я не витримую. Я чесно трималась майже два місяці, і не можу поїхати, не зауваживши на її помилку.

— Скажи, Кріс, — підходжу до стійки й перехиляюсь трохи, щоб ніхто не чув, — ти справді така рада мене бачити?

— Е… — губиться вона. — Так, звісно. А взагалі, Ден сказав…

— Він вміє багато говорити, але не варто вірити всім словам чоловіків. Якщо й хочеш усміхнутися, то роби це природно, щоб не викликати дивних підозр.

— Яких саме? — не розуміє мого натяку.

— Твоя усмішка більше нагадує вищир, наче ти терпіти не можеш того, з ким говориш, — кажу, як є, а дівчина страшенно дивується.

— Це не так, я рада тебе бачити. Мені й самій набридло постійно усміхатись, в мене вже щелепа болить, але у вимогах була привітність, тому я й намагалась бути такою.

— Повір, краще без цього.

— Добре, дякую тобі, — каже тихо, а потім звертає погляд мені за спину й усміхається, але вже більш менш нормально. — Доброго ранку, містере Райт, — промовляє весело, а я різко випрямляюсь.

— Доброго, Кріс, — відповідає Ден й проходить повз. Рана, яку я вважала майже вилікуваною, знову нагадує про себе пекучим болем. Хочеться розвернутись і втекти додому, але ні, такого бонусу я собі не дам. Він крокує, не обертаючись і зникає десь в кінці коридору. Голосно видихаю й звертаю до кабінету, де проходять заняття. Немає сенсу хвилюватись, все дуже скоро скінчиться. Ще дев’ять днів і я більше ніколи його не побачу.

— Привіт, — вітаюсь з Беатріс і сідаю за свою парту. Дістаю блокнот й готуюсь до нових записів.

— Чула, що наша Елеонора захворіла? — питає дівчина, нахилившись ближче.

— Що? Як захворіла? І хто ж тепер буде викладати? — нервово підскакую, дивуючи дівчину. Перед очима досі бачу широку спину Дена у шкірянці. А що як…

— Не хвилюйся. Не думаю, що нас залишать без заняття, — заспокоює мене дівчина, але механізм вже запущено. Хапаю блокнот і кидаю його в сумку.

— Я забула, мені потрібно…

— Доброго ранку всім! — звучить на весь кабінет і шанс втекти лишається далеко позаду. Не буду ж я тікати на його очах. Сідаю на стілець й опускаю погляд в парту. Наївна дурепа, зранку думала, що нічого вже не відчуваю до нього. Дивлюсь на Бет, яка іскриться радістю і від цього ще гірше. Я не тільки нічого не забула, а й так само ревную його до всіх жінок. Аааа! Допоможіть мені хто-небудь! Дайте якогось зілля, щоб забути цього чоловіка назавжди.

— І так, я ви вже зрозуміли, залишок занять проведу я, — каже Ден і народ починає задоволено гудіти.

— Приємно, що ви ВСІ так радієте, — спеціально розтягує слова, але я так просто не здамся. Якщо він гадає, що Лія Волошина ще раз поведеться на його тупі жарти, то дуже сильно помиляється.

Ден озвучує останню тему з курсу і робить записи на дошці. Підіймаю погляд тільки тоді, коли він відходить до столу, щоб не натикатись на нього поглядом. Записую усе і вирішую, що вдома обов’язково розберусь, бо через шум у вухах не можу нормально сконцентруватись на своїх думках. Говорить багато і все по темі. Не відволікається на зайві розповіді чи жарти. Розумію, що цей курс і справді дає необхідні знання для старту та подальшого розвитку власного бізнесу. На деякі ключові моменти, сказані Деном, можна покладатись у розв'язанні складних питань. Стає шкода, що все так сталося. Якби я на нього не повелась, все було б по іншому. А так, я навіть погляду не можу підняти на цього зрадника.

— І останнє на сьогодні, — говорить, сідаючи на стіл. — Зараз я розіб’ю вас на три групи, і кожна візьме участь у перемовинах відомих компаній. Так сказати, закріпимо результати наочно, — підходить до дошки й починає писати наші імена у три рядки. Бачу своє ім’я у третьому рядку. — Перша група візьме участь у перемовинах в рекламній компанії мого знайомого, друга — в архітектурній, вони люб’язно погодились поділитись досвідом. І третя група відвідає компанію мого батька, безпосередньо зі мною. Одразу скажу, ніхто не буде вам розповідати про прибутки і якихось особливих секретів ви не дізнаєтесь. Будете присутні тільки на тій частині, яку вони погодяться для вас відкрити. Та все ж це цікавий досвід, який може згодитись вам у майбутньому.

— Можна відмовитись? — питаю голосно, звертаючи на себе погляд темних очей. Він спокійний, але задається мені, що це враження оманливе.

— Ні, не можна. Це буде записано у ваших сертифікатах.

— Тоді переведіть мене до іншої групи, містере Райт. Мене не цікавлять інвестиції.

— На жаль, не можу, — розводить руками і я бачу на обличчі злість.

— Чому, можна дізнатись? — не припиняю наполягати.

— Я вже всіх розписав. Кому щось не подобається, можете завершувати своє навчання без сертифікатів, — звертається начебто до всіх, але дивиться тільки на мене.

— Можна йти? — вичавлюю з себе якомога спокійніше, бо починаю закипати.

— Нікого не тримаю, — відповідає грубо.

Маю непереборне бажання підійти й добряче роздряпати його обличчя своїм манікюром, який вже відріс далі нікуди. Стримую себе й підводжусь. Поки інші ліниво починають збиратись, забираю сумку й першою покидаю кабінет.