Глава 14 "Нова ціль"

Лія

Ранок понеділка — суцільний стрес. Мені ніяк не вдається опанувати свої емоції. Про настрій взагалі мовчу, він загрозливіший за темну дощову хмару. Не маю бажання кудись йти, щось робити й слухати викладача. Думки, що Ден може повернутись, відганяють останні краплі сміливості. Сідаю на ліжко й вмовляю сама себе, як вмовляють малу дитину. Я маю це зробити й не розчарувати маму. Ні, це не допоможе. Я повинна довчитись, щоб брат мною пишався. Так краще! Він скільки всього робить для мене, оплачує житло і моє недешеве життя у Нью-Йорку, постійно підтримує й оберігає. Якою я була сліпою, коли раніше не помічала цього. Він любить мене, а я завжди вважала надмірну турботу чимось поганим. От дурепа! Знаю, що в будь-якій ситуації, Олександр прийде на допомогу й завжди захистить.

На очах знову сльози, вони вже починають мене бісити. Ніколи я не була такою неврівноваженою. На емоціях беру телефон й пишу брату повідомлення, бо іншим разом можу просто не зважитись на таке. А сьогодні моя душа потребує сказати все, що відчуває.

Я: Саш, дякую тобі за все, що ти для мене робиш. Вибач за мої негарні слова та нестриману поведінку. Я люблю тебе, братику!

Надсилаю і йду збиратись. Швидко приймаю душ, одягаю чорні штани й блузку, роблю легкий макіяж, щоб приховати сині кола під очима. Знаходжу балетки та взуваю їх, сьогодні бажання дефілювати на високих підборах немає абсолютно. Зверху накидаю бежевий піджак, бо осінь вирішила заявити про свої права. Сьогодні небо, як мій настрій. Темне, з натяком на дощ і без будь-якої надії на сонячні промені. Чую, що прийшло повідомлення і поспішаю прочитати.

Олександр: Ліє, в тебе все гаразд?

Уявляю в якому шоку чоловік, жодного разу я не дякувала йому й не говорила, що дуже ціную його підтримку.

Я: Все гаразд. Просто далеко від вас, розумію, наскільки сумую. Ти дуже класний брат, просто я не завжди можу ладнати зі своїм характером.

Олександр: Точно нічого не потрібно? Якщо тобі там важко, повертайся додому. Я сам поговорю з твоєю матір’ю.

Я: Ні, я довчусь і займусь, нарешті, сімейною справою.

Олександр: Вирішувати тобі, але знай, ми завжди тебе чекаємо вдома.

Я: Знаю, це додає сил.

Олександр: Щось все-таки сталося?

Я: Ні, просто життя у чужій країні розбудило в мені патріотизм.

Олександр: Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюсь і завжди буду на твоєму боці. Бережи себе!

Я: Слухаюсь, командире! А ти бережи Соню. Як вона?

Олександр: По іншому ніяк, вона — моє життя. Бунтує, бо я обмежив їй робочі години. Та я впораюсь, маю до неї свій підхід.

Я: Не сумніваюсь, вона ж кохає тебе до безтями. Всім вітання. Бувай, братику.

Швидко кидаю телефон у сумку й поспішаю на заняття. Поки листувалась, час пролетів непомітно. Вперто відганяю думки про Дена й крокую до потрібної будівлі. Перед дверима офісу відчуваю, як трусяться коліна, бо бачити його — ще раз штрикнути ножем у серце. Вітаюсь з Крістен й проходжу до кабінету. Майже всі вже зібралися, але ніхто на мене не звертає уваги. Тільки Беатріс усміхається й вітає з одужанням. Ох, до мого одужання ще потрібно придушити в серці це нищівне почуття до нашого викладача, а потім, можливо, мені стане трохи краще. Всі розслаблено чекають, а я напружено дивлюсь на зачинені двері. Будь ласка, нехай це буде хто завгодно, тільки не він. Не зможу я сидіти й робити записи, слухати його голос й дивитись на зрадника. Коли ручка опускається донизу, навіть не дихаю, а побачивши незнайому жінку на порозі голосно хапаю повітря й відчуваю, як тягар на душі легшає.

Жінка вітається й одразу переходить до заняття. Вона не п’є каву, не відволікається на тести й головне — вона не дивиться на мене, поїдаючи очима. Механічним голосом пояснює тему й відповідає на питання. Можливо, цей підхід і не дуже цікавий, але мені так набагато спокійніше. Роблю записи, ставлю питання, запам’ятовую необхідну інформацію і збоку виглядаю, як звичайна студентка. Добре, що ніхто не бачить, що відбувається в мене всередині. Там повно сліз і купа згадок про Дена. Після заняття поспішаю додому, ніде не затримуючись. Не хочу наштовхнутись на нього випадково десь у коридорі.

Та коли підходжу до будинку, помічаю автівку Дена. Серце робить голосний удар й віддає пекучим болем. Нахиляю голову і швидко крокую до під’їзду. Не знаю, що він тут робить, і не хочу знати. А ще більше не хочу його бачити.

— Ліє, — чую його голос і пришвидшую кроки. Ще трохи, ще декілька широких кроків і я опинюсь у будинку. — Ліє, чекай, — хапає мене ззаду за руку й змушує розвернутись.

— Що ти хочеш? — гаркаю на нього.

— Хочу поговорити, — дивиться у вічі. Я не бачу у його погляді відчуття провини, чи сорому. Ні, він так само впевнений у собі й нахабний.

— А я не хочу! Відпусти, — смикаю руку, але він не відпускає.

— Це смішно, не влаштовуй цирк, — хмикає, роздратувавшись. — Якесь непорозуміння ти сприйняла за трагедію.

— Трагедія була тоді, коли ти народився, козел, — не стримуюсь і слова вилітають дуже швидко.

— Будь обережнішою з висловами. Я не терпітиму такої поведінки, — каже загрозливо і притискає до себе міцніше. 

— То зникни звідси! Не чіпай мене, не говори, не з’являйся у моєму житті. Ніколи! — вигукую, висмикую руку й мчу до під’їзду.

Не можу… Руки трясуться, серце болить, і знову сльози на очах. Не знаю скільки я ще зможу витримати ці тортури. Слабка Лія, яка вважала себе незамінною витирає очі, розмазуючи макіяж по обличчю. Хочеться втекти далеко-далеко, але ж від себе не втечеш… Схоже, мені терміново потрібні інші курси, як забути зрадника, припинити плакати й позбутися почуття, яке отруїло кров. Вперше у житті хочу, щоб час пролетів якомога швидше і все скінчилось моєю поїздкою додому. 
*******
— Ну що, Ліє, тобі віриться, що лишилося десять днів? — питає Беатріс, вириваючи з роздумів. Вона вже зібрала свої речі й чекає на мене. Останнім часом ми з нею завели звичку пити каву після заняття. Наша нова викладачка виявилась вимогливою й суворою, тому ми вигадали такий спосіб відпочинку й виділили час для обговорення нової теми.