Глава 9 "Побачення"

Лія

Не знаю, як вдається Дену говорити спокійно, у мене, після нашої перерви й кави, в голові повний хаос. Сиджу слухаю його, а чую лише слова, що він думав про мене всю ніч. Тепло розливається тілом, а серце взагалі живе окремим життям, вистукує, наче я не сиджу, а бігаю вже пів дня.

Всі активно щось пишуть, Беатріс навіть схему намалювала у блокноті, а Лія Волошина літає у рожевих мріях. Не хочеться в це вірити, але схоже, і я дожилась до того почуття, коли думаєш тільки про одну людину. Тепер починаю розуміти Соньку, коли вона зависала на Саші поглядом і не чула навколишній світ. Ден говорить про роботу з клієнтами, а я думаю що одягнути на побачення. Якби ж то знати, куди ми підемо. Сукня чи спідниця? Футболка чи блузка?

Він пояснює, чому важливо стояти на своєму, а я згадую наш поцілунок біля дверей. Просто шаленство якесь. Коли він розвертається обличчям до дошки й щось пише, я блукаю поглядом по його широкій спині у футболці й голосно ковтаю слину. Заберіть хтось цю ганчірку, на ім'я Лія і поколотіть добряче, щоб мозок знов працював нормально. Ден записує завдання і тему завтрашнього заняття, говорить, що можна йти, а я голосно видихаю. Мені терміново потрібно на свіже повітря. Бажано зануритись головою у холодну воду.

Біля чоловіка затримуються хлопці, а я збираю свої речі й виходжу з кабінету. Якщо він не жартував, побачення буде ввечері, тому залишатись немає сенсу. Швидко доходжу додому, роздягаюсь і падаю на ліжко. Не знаю, як пояснити свою поведінку і ті почуття, які накривають поряд з Деном. Він такий… Ааааа, що ж це таке робиться? Чому я зависла на ньому? Підводжусь й знаходжу в сумці телефон. Беру пачку снеків і знову падаю на ліжко. Створюю груповий чат й пишу перше повідомлення.

Я: Крихітки, привіт! — ставлю купу смайлів й цілунків.

Соня: Привіт! Як справи?

Я: Еммм, — додаю засмучений смайл.

Я: Ви колись цілувались з чоловіком в перший день знайомства? — надсилаю й проводжу долонями по обличчю.

Лера: Привіт, американко! О, то дохлі миші не допомогли?

Я: Не допомогли, твоя порада не зайшла.

Соня: Я ні. Леро, твої дохлі миші не допомагають нікому))

Лера: О, поцілунки? Це цікаво. Згадай мене, я сама поцілувала Назара на випускному. Не знаю, правда, чи можна вважати ту спробу нормальним поцілунком.

Я: У мене виникла непередбачувана ситуація. Я зависла на своєму викладачеві. Дуже зависла.

Соня: Отакої! Він старий?

Лера: Гарний?

Я: Молодий, гарний, харизматичний, до біса сексуальний і бабій…

Соня: Ти впевнена? Звідки знаєш?

Лера: Що думаєш робити?

Я: Ой, дівчатка, поняття не маю, що робити, але не можу протистояти.

Соня: Ти не можеш?! Складна ситуація.

Лера: Ліє, ти як здрасті! Що значить не знаю? Ти там чим займаєшся? Пишеш в зошиті, як школярка, і таємно зітхаєш, дивлячись на викладача?

Я: Ні, не таємно. Сьогодні у нас побачення, а я щось нервую.

Лера: Так, до мене прийшов Назар, я вимикаюсь. Але знай, що потім пошкодуєш! Хапай удачу за хвіст і менше сумнівайся! Па-па, крихітки.

Соня: Згодна з Лерою, за свої почуття потрібно боротись, бо потім будеш шкодувати. Якщо він тобі так подобається, чому ти сумніваєшся? Ти ж не можеш знати, що у нього в думках, чи на серці. У будь-якому випадку вирішувати тобі, і знаю, що вчиниш так, як вирішиш, але дуже хочу, щоб ти дозволила собі бути дівчиною, а не залізною леді, яка постійно зобов’язана розв'язувати складні питання.

Я: Тепер я ще більше заплуталась. Зараз відпочину й спробую привести думки до ладу. Ти як? Де командування?

Соня: Я нормально, активно їм вітаміни й гуляю на свіжому повітрі. Саша в кабінеті, готує якісь важливі папери.

Прощаємось з подругою, відкладаю телефон й вирішую перепочити. Попередні майже безсонні ночі дають про себе знати в’ялістю. Спочатку приймаю прохолодний душ, в надії освіжитись й прогнати сонний стан, а коли це не допомагає, одягаю піжаму й лягаю в ліжко. Вкриваюсь ковдрою й намагаюсь проаналізувати всі події, які відбулись зі мною за ці три дні. Має ж бути якесь логічне пояснення моїй поведінці й рішенням, які я приймаю так швидко і неочікувано.

Звуки з вулиці ніяк не дають зосередитись на думках. А цей нав’язливий писк дратує до скаженства. Розплющую очі майже в цілковитій темряві. Декілька секунд думаю, що це досі сон, але вже не яскравий, а жахливий. А потім знов набридливий писк дає зрозуміти, що це дзвінок у двері мене розбудив, а на вулиці вже вечір. Я заснула! І так міцно, що не чула нічого. Сідаю й проводжу долонями по обличчю, намагаюсь прийти в себе й відігнати залишки сну. Звук повторюється й змушує підвестись з ліжка. Сонна й роздратована топаю до дверей. Єдиний, хто знає адресу — це Джим, чоловік, що привіз мене сюди. Начебто він говорив, що навідається, але точно не впевнена. Вибачай, Джиме, але коли Лія зла, всі розлітаються у різні боки. Як же я так заснула? А побачення?! З жахом розумію, що могла не чути дзвінка від Дена, потрібно терміново перевірити телефон. Підлітаю до дверей, прокручую замок й трохи відчиняю двері.

— Ти взагалі нормальна? — гарчить мій гість й відкриває двері на повну.

— Щ-що ти тут робиш? — дивлюсь на Дена й не можу зібрати думки до купи.

— Ліє, я тут вже годину чергую, вже збирався телефонувати до поліції. А ти що, спиш? — обдивляється мене в піжамі. На обличчі гнів, роздратування і щось таке… Схоже на справжнє хвилювання.

— Ти думав, мене вкрали? — питаю ніяково і хочеться прикритись долонями. Піжама з тонкого атласу, шорти короткі, вважай оголеною перед ним стою.

— Тобі смішно? — питає розлючено, але погляду не зводить. — Хоч уявляєш який рівень злочинності у Нью-Йорку? — заходить до квартири й зачиняє за собою двері.

— Чому ти просто не зателефонував?

— Знущаєшся, так? — знімає куртку й кидає на тумбочку.

— Емм… Телефонував? — відходжу на декілька кроків, пропускаючи його.