Глава 1 "Все чуже"

Лія

— Ліє, як настрій? — питає Соня й бере мене під руку.

— Настрій розвернутися й повернутися додому, у тепле ліжко, під мою пухнасту ковдру й забути всю цю дурню, — буркаю, але кроків не сповільнюю. Часу до рейсу лишається не так багато.

— Ти ж нещодавно раділа, що побачиш Америку, — не розуміє подруга мого настрою.

— А що на неї дивитись? Ти тільки уяви скільки мені летіти? Мінус тринадцять годин мого життя. Скільки всього могла б зробити за цей час, де побувати, кого побачити? А я сидітиму в літаку й здогадуватимусь, що на мене чекає там, — махаю рукою у невизначеному напрямку й голосно зітхаю.

— Це в тобі говорить бізнеследі, — сміється Сонька. — Але якщо надумаєш повернутися, ми тебе завжди чекаємо, — дивиться на Олександра, що крокує поряд.

Досі не розумію, як вони живуть разом і не сваряться. Люди з кардинально різними характерами та поглядами на життя. Мабуть, правду кажуть, що протилежності притягуються одне до одного. А може, кохання й справді змінює характери?

— Ліє, — говорить брат, зупиняючись, — якщо виникнуть будь-які проблеми, телефонуй мені. Якщо не маєш змоги зателефонувати, пиши повідомлення, або надсилай листа на пошту. Я завжди на зв’язку. Всі питання з фінансами я вирішив, курси й житло оплачені повністю. У тебе на картці достатньо грошей, щоб прожити цілий рік, а не два місяці. Якщо виникнуть проблеми, картку я поповню.

— Ви мене що, в космос відправляєте? — хмикаю й дивлюсь по черзі на засмучені обличчя. Намагаюсь не піддаватися смутку й розтягую на обличчі усмішку. — А у моїй валізі немає тюбиків з їжею, або випадково шматочка сала, який ви приховали на чорний день.

— Ха-ха! — не витримує Сонька й з докором дивиться на мене. — Ми хвилюємось, розумна.

— Тобі взагалі не можна хвилюватись. І для цього немає жодної причини. Я трохи відпочину від вас усіх, покажу американцям, де раки зимують і повернусь. Ви навіть не встигнете засумувати. І поки я не пустила сльозу, прощаймось, — обіймаю спочатку подругу, яка розчулюється, але в її стані це не дивно. Потім Олександра, який дає останні настанови, і йду на посадку.

Вони ще погуляють у Києві до вечора. Саша влаштує Соні цікаву екскурсію, бо вона була у столиці лише проїздом, а потім повернуться додому. От би й мені так, погуляти й повернутись швидко додому.
Кажуть, що від’їжджаючи кудись далеко, люди відчувають, що життя змінюється. У мене такого відчуття немає. Я лечу туди, куди ніколи не хотіла. Я не мріяла бути бізнеследі, не хотіла жити в Америці й не шукала причин туди потрапити. Для подорожей можна обрати інші країни. Але згоду я дала, а дотримувати слово вмію. До того ж нічого не буде поганого, якщо я все-таки прослухаю ті курси й отримаю диплом. Працювати мені все одно доведеться у сімейній компанії, непогано буде мати якісь знання. І все б нічого, але тринадцять годин… Що мені робити весь цей час? Спати?

Коли опиняюсь у літаку, виявляється, що сиджу я біля якогось дядечка. Чудово! Якщо він буде хропіти, поспати нормально теж не вдасться. Єдиний плюс — те що я сиджу біля ілюмінатора. Буду дивитись на кучеряві хмари й мріяти про те, як опинюсь вдома і забуду ці два місяці. Якась я неправильна молода дівчина. Всі тільки й мріють вирватись кудись, а я не маю бажання, коли потрібно. Про що мені говорити з тими американцями? Добре, що хоч житиму я окремо, а не в якомусь гуртожитку. Дружніх стосунків я точно не збираюсь заводити. Точніше, жодних стосунків не збираюсь заводити.

Мову я знаю добре, не дарма ж стільки часу її вивчала, наче збиралась переїздити жити до Америки. Але на всякий випадок у валізі лежить словник і детальний розмовник. Саша наполіг, щоб я взяла і застеріг уважно слухати й думати, що говорю. Ну, думати не обіцяю. Якщо мене щось бісить, то вмикати здоровий глузд марно.

Літак злітає в небо, а відчуття, що не варто цього робити активно пульсує у голові. Неначе я боюсь того, що станеться наступні два місяці, але ще сама не знаю, чого саме. Дурня якась! Ніколи не хвилювалась через якусь подорож. Що таке два місяці? Вони пролетять так само швидко, як минулий рік. Час біжить, як пісок крізь пальці, тому потрібно розслабитись і потерпіти зовсім недовго.

Деякий час просто сиджу, потім дістаю з сумочки книгу, яку дала Лера й намагаюсь вдатися в суть історії. Дивно було б якби Лера дала мені щось з психології, вона у нас полюбляє сопливі романи. На десятій сторінці я вже знаю кінець, бо прочитала його. Герої будуть разом, хоча я й не сумнівалась. Ховаю книгу й заплющую очі. От би заснути й прокинутись вже в Америці, та все не так просто. Заснути мені вдається аж пізно вночі. І сплю я погано, весь час прокидаючись від шуму.

Коли літак приземляється, голосно видихаю, дивуючи чоловіка поряд. Ну що? Привіт Америко! Доведеться нам подружитись на два місяці, бо іншого виходу у тебе немає. Моє завдання: пройти навчання й повернутись додому, інших немає. І гадаю, не така ти страшна, щоб хвилюватись. Але в аеропорті на мене чекає неочікуваність.

— Мама мія! Куди я потрапила? — гальмую й роззираюсь на всі боки. Хто всі ці люди й куди вони біжать?
Хапаю свою валізу й тягну туди, куди летить весь цей натовп. Якась жіночка зачіпає мене плечем, щось буркає і мчить далі. Ааааа! Випустіть мене звідси! Хочу розвернутись, сісти в літак й повернутися до України. А говорять як! Як швидко вони говорять! Щось белькотять, а я не можу так швидко розібрати. Зараз моя впевненість у знанні мови, не така вже й тверда. Точніше, зовсім не тверда. Схоже, навчання пройде у намаганні зрозуміти хоч когось.

І де шукати того чоловіка, який повинен мене зустрічати? Тут така купа народу, що це абсолютно безнадійне заняття. Просто йду за течією з людей і, о диво, бачу чоловіка у руках якого табличка з моїм іменем. Дивлюсь на своє прізвище на білому папері й тішусь, як мала дитина. Готова плескати у долоні й обійняти цього незнайомця на радощах.

— Вітаю! — підходжу до чоловіка у віці.