Покаральник. Провина.

Цьогорічна весна наповнилася водою із неба і з землі.

Дмитро йшов вздовж вулиці, оминаючи численні калюжі.

Це був третій день його відпустки. Не готовий до довгого відпочинку організм, випромінював хвилі напруженого неспокою.

«-Щось тут не так.» - думалося йому,- «Щось має статися.»

Хлюп.

Усі внутрішні передчуття сконцентрувалися у точці намокання черевика:

«-Сталося.»

На якийсь час йому здалося, що в міських калюжах водяться золоті риби, породи Барбус вогняний.

«-Чому я згадав про рибу?»

Із глибини його свідомості виринала моторошна відповідь:

«-Вона їх любила.»

Ганні було вісім, коли Дмитрик випадково зіштовхнув її з покинутої дев’ятиповерхівки. Хоча тепер він впевнений - це була не випадковість. Все життя він оминав думок про власний необдуманий вчинок.

Він знав, він - вбивця.

-Ну чого стоїш? Застряг чи що? – пролунало позаду нього.

Дмитро ворохнув ногою й відчув, що забрав у маленького озерця значну його частину.

Хлюп.

Вдома неспокій тільки примножився. Здавалось, ніби він так і чекав, коли настане тиша і можна буде кричати.

«-Ні, ні й ще раз ні. Я не вбивав. Я не вбивав її!!!»

Дмитро отямився від болю у руці. Він не пам’ятав, як розбив синю вазу, так само, як і не пам’ятав, звідки вона взагалі взялась –

внутрішня параноя лишала по собі зовнішні сліди.

Вночі йому ввижалися тіні, що стояли поряд з його ліжком й шепотіли:

-Винен, винен, винен, винен..

Прокинувшись, він довго вдивлявся у своє відображення у дзеркалі.

«-А хіба воно варте чогось? Оте моє брехливе руйнівне життя: нікого не маю, нічого не здобув, ба більше – вбив. Може цьому світові стане легше, якщо я покину його? Може вже час піти в інший?»

Із цією думкою щось з гулкітом впало з книжкової шафи. Він повернувся й повільно підійшов до невідомого предмета. То був шкільний альбом. Він узяв його до рук і альбом одразу ж розгорнувся на болісній втраті – на нього, дорослого і, як йому здавалося, самовпевненого чоловіка дивилася маленька, усміхнена Ганнуся Петрикчук. Дмитро придивився до фотографії і на мить йому здалося, що це не Ганна дивиться на нього, а хтось інший.

«-Десь я вже бачив ці очі»- подумав він і альбом миттю закрився.

Від несподіванки у нього перехопило подих.

«-Мені ще живих шкільних альбомів не вистачало.»

Запевнивши себе, що це лише чергові галюцінації, він повернувся до шафи і краєм ока побачив щось темне у дзеркалі.

Дмитро стояв, не певний, чи варто йому бачити те відображення цілком. Він вирішив подивитись не одразу: спочатку повернув голову, а потім повільно перевів свій погляд на дзеркало.

На нього дивилась чорна копія його самого. Чужі очі зловісно блищали.

Почувся знайомий шепіт:

«-Іди до ванної кімнати.»

Тільки-но він ворохнувся, як темний образ зник і Дмитро побачив наляканого себе у зім’ятій майці і з не голеним обличчям.

«-Якесь знайоме марево. Де я міг бачити ці очі?»- подумав він.

Лишивши альбом на підлозі, він обережно вийшов з кімнати. У кінці темного, не освітленого коридора було ледь видно прочинені двері ванної кімнати. Сам не знаючи, навіщо, Дмитро ступив на зустріч невідомому.

Він йшов у густій темряві навпомацки. Рівні стіни стали рухливими і балакучими. Його хитало зі сторони в сторону, наче він перебував на палубі морського корабля. Звідусіль навперебій лунав звинувачувальний шепіт:

-Винен!

-Вбивця!

-Винен!

-Вбивця!..

В голові посилювався тиск і пискливе дзижчання. Дмитро відчув, що його от-от знудить. Все довкола хиталося й насміхалося над ним. Шум у голові набув об’ємного розміру й тиснув на череп із середини. Він впав на хитку підлогу й закричав:

-Досить!

Голоси занепокоїлися, хвилювання підлоги припинилися. Здалля почувся важкий стукіт каблуків.

Настала тиша, яка тепер була йому скоріше ще одним покаранням, ніж порятунком.

Дмитро відкрив очі. Кімната була позаду, ванна – ще так далеко попереду.

Він підвів голову і подивився над собою – стеля тиснула на нього і погрожувала впасти. Він поглянув на стіни. Звідти на нього мовчки дивилися сотні знайомих злих очей. Дмитро підвівся. Настінні очі слідкували за ним. Він став центром їхніх поглядів. Обережно він дійшов до потрібних дверей. А потім ще раз подивився на це моторошне й магічне дійство водночас. 

Почувся скрегіт. Дмитро обернувся: перед ним стояла маленька всміхнена  Ганнуся і дивилася прямісінько йому в очі. На мить йому здалося, що це справді вона, жива й безтурботна:

«-Нічого не було, це всього лише страшний сон»

Із цією думкою він всміхнувся і зайшов до кімнати.

Двері зачинилися.

Обличчя Ганни спохмурніло. Тепер вона дивилась на Дмитра все тими ж злими очима.

«-Лізь у ванну.»- наказала вона.

Він пішов до ванної, не зводячи з неї очей.

Вона ж слідкувала за ним.

Дмитро обернувся до ванної: у прозорій воді плавали золоті рибки, породи Барбус вогняний. Він завагався, але все ж підняв одну ногу і став у прохолодну воду. Потім підняв іншу й сів на коліна. Рибки плавали, не звертаючи уваги на стратника.

-Пам’ятаєш цих рибок? – промовила Ганна до нього радісним дитячим голосом. Від несподіванки, його тіло нервово здригнулося.

- Ці рибки породи Барбус вогняний. – продовжила вона.