Розділ 24. Рік по тому: Час нових перемог

​У спортзалі знову пахло тальком, шкірою та важкою працею. Віктор Степанович стояв біля рингу, тримаючи в руках секундомір. Його погляд був прикутий до хлопця, який відпрацьовував серію ударів на груші.

​Це був Максим. Але не той хворобливий підліток з лікарняної палати. За цей рік він змужнів, його плечі стали ширшими, а погляд — спокійним та впевненим. Він більше не гнався за дешевим авторитетом. Тепер кожний його рух був виваженим.

​— Досить на сьогодні, Ковальов! — гукнув тренер. — Твій лікар би знепритомнів, якби побачив, які навантаження ти зараз береш. Але серце працює як годинник. Ти витримав цей рік, сину.

​Максим зупинився, важко дихаючи. На його грудях виднівся ледь помітний шрам — нагадування про ту ніч, яка розділила його життя на «до» та «після».

— Я не просто витримав, Вікторе Степановичу. Я навчився цінувати кожен вдих.

​У цей момент до залу зайшли Артем та Настя. Вони виглядали як ідеальна пара з обкладинки журналу: Артем — успішний студент-юрист, і Настя — майбутня зірка адвокатури, яка вже встигла пройти практику в офісі свого батька.

​За цей рік їхні стосунки тільки зміцніли. Артем став для Насті тією самою надійною опорою, якої їй так бракувало в «генеральському» дитинстві.

​— Максе, ти знову перепрацьовуєш? — Настя усміхнулася, підходячи до рингу. — Дивись, бо Аня знову почне читати тобі лекції про реабілітацію.

— А вона вже тут, — розсміявся Артем, вказуючи на вхід.

​Аня зайшла в зал з двома пляшками води. Вона більше не була тією сором'язливою дівчинкою з задньої парти. Вона стала дівчиною Максима — тою, хто пройшла з ним весь шлях від перших непевних кроків у лікарняному коридорі до цього моменту.

​Максим спустився з рингу і відразу підійшов до неї. Він не соромився виявляти почуття перед друзями чи тренером.

— Дякую, Аню, — він обережно поцілував її в щоку.

— Ти сьогодні молодець, — прошепотіла вона. — Тато передав, що твої останні аналізи ідеальні. Ти офіційно здоровий.

​З кутка залу за ними спостерігав Ігор. Він теж змінився. Його більше не називали «Королем школи» — він сам відмовився від цього титулу. Тепер він був частиною їхньої команди. Разом з Артемом та Настею він допоміг розкрити мережу тих самих нападників, і тепер міг дихати вільно.

​— Ну що, Ковальов, — Ігор підійшов до Максима, простягаючи руку. — Може, завтра спробуємо легкий спаринг? Без фанатизму.

— По руках, — посміхнувся Максим. — Але попереджаю: я цілий рік вивчав твою тактику, поки сидів на лаві запасних.

Вечір випускного наближався, і в домі Ковальових панував легкий хаос. Максим стояв перед дзеркалом, намагаючись застібнути верхній ґудзик сорочки. За цей рік тренувань під наглядом Віктора Степановича його плечі стали настільки широкими, що старий гардероб можна було просто викинути.

​— Давай допоможу, «чемпіоне», — Артем зайшов у кімнату, поправляючи власну ідеальну краватку. — Ти так сопиш, наче знову намагаєшся взяти рекордну вагу.

​— Ця сорочка явно на мене образилася за те, що я повернувся в спорт, — пирхнув Максим, нарешті здаючись. — Слухай, Артеме, ти впевнений, що я не виглядаю в цьому костюмі як охоронець Насті?

​Артем засміявся, поплескавши брата по плечу.

— По-перше, у Насті тепер є я. А по-друге, ти виглядаєш як людина, яка виграла головний бій — у самого себе. Аня сьогодні точно втратить дар мови.

​Поки хлопці збиралися, Аня вдома востаннє перевіряла свій вступний пакет документів. Вона обрала медичний університет. Рік, проведений у лікарняних коридорах поруч із Максимом, не минув безслідно — вона зрозуміла, що її покликання — рятувати.

​— Ти готова? — батько Ані, Віктор Сергійович, зазирнув у кімнату. Він дивився на доньку з гордістю. — Максим уже чекає внизу.

​— Хвилююся, тату, — зізналася вона. — Рік тому я боялася, чи зможе він просто ходити. А сьогодні він веде мене на випускний. Це схоже на казку.

​— Це не казка, сонечко. Це результат вашої спільної віри, — відповів батько.

​Біля входу до школи випускників зустрічав Віктор Степанович. Сьогодні він був не у спортивному костюмі, а в урочистому піджаку, який, щоправда, все одно ледь стримував його потужні м'язи.

​Коли підійшла їхня компанія — Артем з Настею та Максим з Анею — тренер на мить замовк.

— Ну що, мої «гладіатори»... — він міцно потиснув руку кожному з хлопців. — Випускний — це як фінальний гонг. Далі — професійний ринг. Настю, сподіваюся, ти не засудиш усіх моїх майбутніх учнів за запізнення?

​Настя засміялася, міцніше пригорнувшись до Артема.

— Тільки якщо вони будуть такими ж впертими, як Ковальови, Вікторе Степановичу!

​Серед святкового шуму Максим помітив Ігоря. Той стояв трохи осторонь, спостерігаючи за всіма з легкою, ледь сумною посмішкою. Максим підійшов до нього.

​— Не віриться, що все це закінчується, так? — запитував Максим.

— Для нас це тільки початок, — відповів Ігор. — До речі, Максе... пам'ятаєш той джип? Настя каже, що замовник намагається подати апеляцію. Але її батько вже про все знає. Тобі більше нічого не загрожує. Ніколи.

​Максим кивнув. Він відчув неймовірну легкість. Тепер він був вільний не тільки фізично, а й морально.

Зал був прикрашений вогнями, а музика розливалася коридорами, які ще рік тому здавалися Максиму ворожими. Зараз він стояв у центрі кола, тримаючи Аню за руку. Вона виглядала неймовірно у своїй легкій сукні, а її очі сяяли яскравіше за будь-які декорації.

​— Ти пам'ятаєш, як я вчив тебе танцювати в лікарняному коридорі? — тихо запитав Максим, ведучи її в такті музики.

— Пам'ятаю, що ти наступав мені на ноги й казав, що це «нова тактика боксу», — засміялася Аня.

​Максим пригорнув її ближче.

— Цей рік навчив мене, що найважливіші перемоги стаються не під крики вболівальників, а в тиші, коли поруч тільки одна людина, яка в тебе вірить. Дякую, що не дала мені здатися.

​Коли музика стихла, до них підійшов Ігор. Він тримав у руках невеликий футляр.