Розділ 23. Новий ринг

Сьогодні Максим вперше після лікарні та гучного суду переступив поріг рідної школи. Це не був офіційний вихід на навчання — він все ще був на дистанційці, — але Віктор Степанович наполягав на особистій зустрічі.

​Шкільні коридори зустріли його знайомим гулом, запахом перепічок з їдальні та тисячею цікавих поглядів. Але Максим вже не знітився. Він йшов прямо до спортзалу, де завжди панувала особлива атмосфера.

​Віктор Степанович, вчитель фізкультури, їхній класний керівник і за сумісництвом тренер з боксу, стояв посеред залу. Він якраз проводив заміну в іншому класі, але помітивши Максима, коротко свиснув у свисток, даючи учням команду «вільний час».

​— Ковальов! — пробасив він, розвертаючись. Його міцні руки, які пам’ятали тисячі ударів по груші, тепер схрестилися на грудях. — Живий, отже. І навіть не кульгаєш.

​Максим підійшов і міцно потиснув руку вчителю.

— Завдяки Насті та Ані, Вікторе Степановичу. Ну і вашим урокам «тримати удар».

​— Чув про суд, — Віктор Степанович глянув на Максима своїм фірмовим проникливим поглядом. — Настя Огнєва — це вогонь, тут не посперечаєшся. Але виграти суд — це одне. А повернутися в стрій після того, як тебе зламали — це зовсім інше. Це і є справжній бокс, Максе. Життя б'є сильніше за будь-якого суперника у важкій вазі.

​Як класний керівник, Віктор Степанович знав про всі інтриги в чаті, про Дмитра і про те, як розділився клас. Він повів Максима до кабінету, де на дошці все ще висіли результати останньої контрольної.

​— Слухай сюди, — вчитель сів за стіл. — Я офіційно оголосив у класі: хто хоч раз ще відкриє рота про твою «слабкість» чи почне розпускати плітки про Настю — матиме справу зі мною на рингу. І це не жарт. Я тренер, і я вчу не тільки бити, а й поважати один одного.

​Максим усміхнувся. Він знав, що за цією суворістю ховається велике серце.

— Дякую, тренере. Але я думаю, я сам зможу за себе постояти. Вже навчився.

​— Оце слова чоловіка, — кивнув Віктор Степанович. — До речі, Ігор теж записався до мене в секцію. Він сказав, що йому треба «скинути зайву напругу». Думаю, вам буде про що поговорити на тренуванні, коли лікарі дозволять тобі надіти рукавички.

​Раптом до кабінету заглянула Аня. Вона виглядала збентеженою, побачивши Максима поруч з «грізним» Степановичем.

— Ой, вибачте... я просто хотіла запитати про розклад...

​— Заходь, Аню, — махнув рукою вчитель. — Якраз розповідав Максиму, що справжній чемпіон — це не той, у кого найбільші біцепси, а той, у кого вистачає духу не зрадити своїх. Ти, до речі, теж у списку чемпіонів. За вірність.

​Аня почервоніла, а Максим відчув, як гордість за неї розпирає груди. Тепер, під крилом такого класного керівника, він відчував себе в цій школі як ніколи захищеним.

​Запах шкіряних рукавичок і тальку подіяв на Максима як магніт. Він мимоволі підійшов до важкої боксерської груші, що звисала зі стелі. Усередині все стислося — йому до смерті хотілося відчути цей знайомий удар, виплеснути всю лють, яка накопичилася за час лікарняних стін і судових засідань.

​Він повільно стиснув кулак і вже заніс руку для удару, коли тишу залу розірвав різкий, тривожний голос.

​— Навіть не думай про це, Максе!

​Артем стояв у дверях спортзалу. Його обличчя було блідим, а в очах читався справжній жах. Він швидко підійшов до брата й перехопив його руку за лікоть.

​— Ти з глузду з’їхав? — голос Артема здригнувся. — Ти забув, що сказали лікарі? Один невірний рух, один удар — і твої шви просто не витримають.

​Максим спробував вирватися, але слабкість у тілі нагадала про себе зрадницьким запамороченням.

— Артеме, я просто хотів спробувати... Я відчуваю себе овочем у цьому корсеті! Мені треба знати, що я ще щось можу!

​— Ти можеш жити, Максе! — відрізав Артем, і в його очах з’явилися сльози. — Лікар чітко сказав: жодного спорту протягом року. Один рік, Максе! Твоє серце і легені ледь зібрали докупи. Ти хочеш усе перекреслити через одну хвилину на рингу?

​Віктор Степанович, який до цього мовчав, підійшов до братів. Він поклав свою важку долоню на плече Максима.

— Артем правий, сину. Для бійця найважче — це не бій, а вміння чекати. Твій ринг зараз — це фізіотерапія та прогулянки в парку з Анею. Якщо ти зараз удариш цю грушу, ти не доведеш, що ти сильний. Ти доведеш, що ти дурний.

​Максим опустив голову. Слова про «один рік» звучали як довічне ув'язнення. Для хлопця, який жив спортом, це було найважче випробування.

​— Рік без залу... — прошепотів він. — Що мені робити весь цей час?

​— Вчитися перемагати головою, а не кулаками, — Віктор Степанович підморгнув йому. — Будеш моїм помічником. Будеш вести статистику тренувань, розробляти тактику для молодших. Ти залишаєшся в команді, Максе. Але в іншій ролі.

​Артем нарешті розслабив хватку і з полегшенням видихнув.

— Вибач, що кричав. Просто... я не хочу тебе знову втратити.

​Максим глянув на брата, потім на Віктора Степановича. Він зрозумів: його боротьба тепер — це терпіння. І це, можливо, найскладніший раунд у його житті.

Після важкої розмови в спортзалі Максим залишився з Віктором Степановичем обговорювати тактику майбутніх ігор. Артем же вийшов у коридор, де на нього чекала Настя. Вона стояла біля вікна, переглядаючи щось у своєму планшеті — як завжди зосереджена, холоднокровна, ідеальна.

​Артем зупинився на мить, дивлячись на неї. Він згадав усе: їхні безсонні ночі над кодексами, її відчайдушний захист на ганку під світлом фар чорного джипа, її впевненість у суді. Він зрозумів, що більше не може вдавати, ніби вони просто «одногрупники» чи «соратники у справі».

​— Настю, — тихо покликав він.

​Вона підняла очі, і її погляд миттєво пом’якшав.

— Артеме? Вигляд у тебе такий, наче ти щойно програв справу в Гаазі. Що сталося в залі?

​— Максу заборонили спорт на рік, — зітхнув Артем, підходячи ближче. — Але я зараз не про це. Я весь цей час думав... Ми пройшли через таке пекло разом. Ти ризикувала своїм іменем, безпекою, спокоєм. І я зрозумів, що ти — та людина, яку я хочу бачити поруч не лише в залі суду.