Розділ 21. Ціна правди

Між датами та почуттями

​Максим сидів за ноутбуком, намагаючись зосередитися на есе з історії, яке задав Олександр Павлович. Тема «Реформи та їх наслідки» здавалася йому зараз неймовірно символічною. Але замість параграфів про події ХІХ століття, перед очима поставали події останніх днів.

​Він друкував речення, але думки постійно вислизали. Настя. Її впевнений голос, її холодний професіоналізм і та таємна печаль, яку вона приховувала за маскою юристки. Максим згадував, як вона тримала його за руку, і серце починало битися швидше. Але поруч була Аня. Вона принесла йому чай і тихо гортала конспект, намагаючись не заважати.

​— Максе, ти вже десять хвилин дивишся в одну точку, — тихо зауважила Аня, підійшовши ближче. — Олександр Павлович не зарахує тобі «споглядання в порожнечу» як есе.

​— Я просто думаю про Ігоря, — збрехав Максим, хоча насправді думав про Настю. — Про те, що він розповів. Як можна бути «Королем» і водночас так сильно боятися минулого?

​— Іноді корона — це просто спосіб, щоб ніхто не побачив твоїх шрамів, — відповіла Аня, і в її словах було стільки мудрості, що Максим мимоволі глянув на неї по-новому.

​Поки Максим боровся з історією, в іншому кінці міста, у кабінеті з панорамними вікнами, відбувалася зовсім інша розмова. На столі лежала роздруківка з даними Насті — її фото з університету, домашня адреса та список справ, які вона вела.

​— Хто ця дівчинка? — пролунав холодний чоловічий голос. — Чому вона знову ворушить справу пустиря? Я думав, ми закрили всі питання ще тоді, коли вигнали того хлопчиська, Ігоря.

​— Це Настя, одногрупниця Артема Ковальова, — відповів голос із тіні. — Вона молода, амбітна і, здається, знайшла щось на флешці, яку їй передали. Вона активно «копає» під тих чотирьох, а через них — виходить на нас.

​Чоловік за столом повільно розвернувся. Його обличчя залишалося в тіні, але холод в очах був відчутним.

— Нагадайте їй, що молодим юристам варто дбати про свою кар'єру, а не про справедливість. Якщо вона не зупиниться... зробіть так, щоб вона зрозуміла: деякі історії краще залишати в минулому. Назавжди.

​Настя виходила з бібліотеки університету разом з Артемом. Вони щойно закінчили аналізувати файли Ігоря.

— Це вибухівка, Артеме, — сказала вона, поправляючи сумку. — Якщо ми оприлюднимо ці записи розмов, полетять голови не лише нападників, а й тих, хто їх покривав у поліції.

​— Ти впевнена, що готова до цього? — Артем зупинився біля своєї машини. — Настю, ти ж знаєш, хто за цим стоїть. Це не просто хулігани.

​— Я вже одного разу не змогла врятувати людину, Артеме. Більше я цього не дозволю, — відрізала вона.

​Коли вона підійшла до свого авто, то помітила за двірником білий конверт. Без підпису. Без марки. Всередині була лише одна фотографія — Настя в палаті Максима, зроблена через вікно лікарні. На звороті було написано лише одне слово: «ЗУПИНИСЬ».

​Настя зблідла, але її пальці не здригнулися. Вона підняла очі й побачила на протилежному боці вулиці чорний позашляховик з тонованим склом. Він повільно рушив з місця, наче хижак, що демонструє свою присутність.

​Того вечора Максим не дописував есе. Йому зателефонував Артем. Голос брата був напруженим.

— Максе, закрий двері. І нікого не впускай, окрім батьків. Насті почали погрожувати.

​Максим відчув, як всередині все захололо. Тепер це не була «дистанційка» чи «шкільні розбірки». Це була справжня війна, де він був центром мішені.

​Він відкрив чат з Ігорем.

«Вони прийшли за Настею. Нам потрібен план», — написав Максим.

Відповідь прийшла миттєво: «Я вже біля її будинку. Збираємося в Артема. Час показати їм, що історія не завжди повторюється так, як вони хочуть»

​Максим знову втупився в монітор. Речення «Реформи Олександра II мали на меті модернізацію суспільства» виглядало так само привабливо, як лікарняна каша без солі.

​— Слухай, Аню, — Максим потер скроні, — як гадаєш, якщо я напишу, що головною реформою того часу було введення дистанційки для поранених мажорів, Олександр Павлович поставить мені хоча б «шістку» за креативність?

​Аня пирхнула, намагаючись стримати сміх, і поставила перед ним тарілку з бутербродами.

— Я думаю, він поставить тобі «двійку» з поміткою «за надмірну віру в диво». Їж давай. Тобі потрібні мізки, а не тільки спогади про спортзал.

​Максим взяв бутерброд і з подивом зауважив, що ковбаса нарізана ідеальними кружечками.

— Ти навіть тут перфекціоністка, — посміхнувся він. — Знаєш, раніше я б вираховував калорії в цьому хлібі, а зараз... зараз я просто радий, що він пахне не ліками.

​— Це називається дорослішання, Максе, — тихо відповіла Аня, сідаючи навпроти. — Коли смак хліба стає важливішим за цифру на вагах.

​У палаті запала затишна тиша. Максим дивився на Аню і думав про те, як дивно влаштоване життя. Ще місяць тому він мріяв про те, щоб його помітив Ігор або щоб Настя хоча б глянула в його бік. Тепер Ігор став його таємним інформатором, Настя — особистим адвокатом під прицілом, а він сам... він сам просто хотів дописати це кляте есе і щоб Аня не переставала так усміхатися.

​— Знаєш, що найсмішніше? — порушив мовчання Максим. — Я все життя боявся бути «невидимим». А тепер, коли за мною стежать чорні джипи, я б віддав усе, щоб знову стати просто хлопцем, якого ніхто не помічає в черзі за піцою.

​Аня серйозно подивилася на нього:

— Ти ніколи не був невидимим для тих, кому ти дорогий. Ти просто дивився не в той бік.

​Раптом телефон Максима знову пікнув. Повідомлення від Артема в загальному чаті:

«Настя в безпеці. Вона зараз у нас вдома. Мама готує фірмовий пиріг, щоб зняти стрес. Настя намагається пояснити мамі статтю Кримінального кодексу про незаконне стеження, а мама намагається змусити її з’їсти другий шматок пирога. Поки що перемагає мама».

​Максим мимоволі розсміявся. Уява малювала сувору Настю з юридичним кодексом у руках, яка здається під натиском маминої гостинності.