Розділ 19. Перші кроки та гірка правда

Новий погляд

​Наступний ранок у лікарні почався не з обходу лікарів, а з тихого шурхоту біля дверей. Максим розплющив очі й побачив Аню. Вона була в тій самій простій толстовці, з трохи розпатланим волоссям, але сьогодні... сьогодні він дивився на неї інакше.

​Слова Насті про те, що Аня закохана, стали для нього лінзою, через яку він почав помічати дрібниці: як тремтять її пальці, коли вона дістає з сумки зошити, як вона затамовує подих, коли він морщиться від болю.

​— Привіт, соню, — Аня ніяково посміхнулася, сідаючи на край стільця. — Я тут принесла тобі домашку. Вчителі передали, що ти не маєш розслаблятися. Тут математика, історія і... ну, загалом, усе, що ми проходили за тиждень.

​Максим глянув на стос паперів. Раніше він би просто віджартувався, але зараз відчув дивне тепло.

— Дякую, Аню. Але ти ж знаєш, я не дуже хочу повертатися в школу... принаймні зараз. Там усі будуть дивитися, шепотітися.

​Аня кивнула, розуміючи його без слів.

— Я говорила з Віктором Степановичем. Він сказав, що можна оформити дистанційку. Будеш вчитися з дому, поки не зміцнієш. Головне — роби ось ці завдання, щоб не виключили.

​— Дистанційка... — Максим зітхнув. — Це звучить як план. Не треба бути «зіркою» коридорів, просто бути самим собою вдома.

​— Максе, лікар сказав, що сьогодні треба спробувати встати, — Аня відклала сумку. — Покличмо медсестру?

​Максим заперечно мотнув головою. Йому було соромно показувати свою слабкість стороннім. Але Ані... їй він довіряв.

— Допоможи мені сама. Будь ласка.

​Аня завмерла на мить, потім рішуче підійшла до ліжка. Вона обережно допомогла йому спустити ноги на підлогу. Максима обдало жаром — м'язи, що відвикли від навантаження, здавалися ватними.

​— Тримайся за мене, — прошепотіла вона, обхопивши його за талію та підставивши своє плече.

​Коли він зробив перший крок, світ хитнувся. Біль у грудях після операції нагадав про себе, але Аня тримала його міцно. Її обличчя було зовсім поруч, він відчував аромат її шампуню і чув, як калатає її серце. У цю мить він зрозумів: Настя була права. Жодна «модельна» краса не зрівняється з цією силою, що зараз підтримувала його тіло.

​— Ти впорався, — видихнула вона, коли він знову опустився на ліжко, важко дихаючи. — Перший крок — найважчий.

​

​Увечері, коли Аня пішла, до палати зайшов Артем. Він приніс фрукти, але по його обличчю було видно: він прийшов за серйозною розмовою.

​— Бачив, як ти сьогодні гуляв коридором з Анею, — Артем сів навпроти. — Максе, нам треба поговорити про те, що сказала Настя.

​Максим опустив очі.

— Я знаю, Артеме. Я все зрозумів. Просто... я стільки часу думав про те, як виглядати крутим, як подобатися таким, як Настя, що не бачив, хто насправді поруч.

​Артем зітхнув, крутячи в руках яблуко.

— Знаєш, я теж робив таку помилку. Думав, що кохання — це коли в тебе ідеальна картинка в інстаграмі, коли всі заздрять. А насправді кохання — це та, хто принесе тобі домашку в реанімацію. Та, хто не злякається твоїх шрамів і слабкості. Настя — це спалах, вона класна, вона врятувала нас. Але Аня... Аня — це твій дім. Не ображай її, малий. Вона занадто дорога для нас усіх.

​Максим мовчав. Він дивився на стос зошитів на тумбочці.

— Я не ображу, Артеме. Обіцяю. Тепер я бачу все.

​Артем поплескав брата по плечу.

— От і добре. А тепер сідай за ту свою дистанційку, а то мама нас обох приб'є, якщо ти завалиш історію.

Чому вона дорога нам всім

​Артем на мить замовк, дивлячись на стос зошитів, які принесла Аня. Він зітхнув і повернувся до Максима, який чекав на пояснення.

​— Ти питаєш, чому вона дорога нам всім? — Артем підібрав слова. — Максе, коли ти лежав там, — він кивнув на ліжко, де брат був ще кілька днів тому без свідомості, — ми всі були готові здатися. Мама плакала в коридорах, батько закрився в собі. Аня була єдиною, хто приходив і просто розмовляв з тобою. Вона розповідала тобі новини, читала книжки, сперечалася з тобою, ніби ти її чув. Вона не дала нам забути, що ти все ще тут. Вона стала частиною нашої сім’ї в ту саму мить, коли вирішила боротися за тебе більше, ніж за себе.

​Максим відвів погляд. Тепер він розумів, що Аня — це не просто «сусідка» чи «подруга». Вона була тим клеєм, що втримав їхню сім’ю від розпаду в найчорніші часи.

​Двері палати відчинилися, і на порозі з’явився батько Ані — головний лікар клініки. Він виглядав втомленим, але в його очах була професійна гордість. Він помітив зошити на тумбочці й нахмурився.

​— Хто це вирішив завантажити пацієнта математикою на другий день після реанімації? — запитав він, підходячи до ліжка.

​Артем підвівся, вітаючись.

— Це Аня принесла, Вікторе Сергійовичу. Максим переживає за школу. Він... він не хоче туди повертатися. Хоче спробувати дистанційне навчання.

​Батько Ані подивився на Максима, потім на зошити, і його погляд пом’якшав. Він сів на край стільця поруч.

— Дистанційка — це розумне рішення, Максиме. Твоєму тілу зараз потрібен спокій, а нервовій системі — ще більше. Я підпишу всі необхідні довідки для школи. Але обіцяй мені: ніяких перевантажень. Тільки те, що приносить задоволення.

​— Дякую, — тихо відповів Максим. — Я просто не хочу, щоб на мене дивилися як на звіра в зоопарку.

​Віктор Сергійович кивнув Артему, закликаючи вийти в коридор на хвилину.

— Артеме, поясни мені, — почав лікар, щойно двері зачинилися. — Аня каже, що він боїться не лише поглядів, а й того, що знову почнеться той тиск через зовнішність. Вона за нього дуже хвилюється.

​Артем потер потилицю.

— Розумієте, Вікторе Сергійовичу, Максим раніше думав, що його люблять лише за м’язи та «крутість». Тепер він боїться, що без цього він — ніхто. Він не розуміє, що Аня закохана в нього справжнього. Я намагаюся йому це пояснити, але він... він зараз як оголений нерв.

​— Бережіть їх обох, — серйозно сказав батько Ані. — Моя донька вперше так сильно за когось вболіває. Не дай Максиму її відштовхнути через його власні комплекси.