Розділ 17. Світло після шторму

Шкільні коридори

​У школі ранок почався не з дзвоника, а з важкої, незвичної тиші. Плітки про те, що «Максим зник» або «Максим зв’язався з поганою компанією», які гуляли коридорами останній тиждень, раптом розбилися об реальність.

​Віктор Степанович зайшов до вчительської з таким виглядом, що навіть найбалакучіші викладачі замовкли. Він не став чекати запитань.

​— Максим у лікарні, — сказав він коротко, дивлячись прямо перед собою. — На нього напали. Четверо на одного. Він пережив дві операції та кому. Зараз стан стабільний, але попереду довге відновлення.

​У кабінеті повисла тиша, яку можна було різати ножем. Ті, хто ще вчора обговорював «дивну поведінку» хлопця, тепер опускали очі.

​Клас

​Коли Віктор Степанович зайшов у клас до Максима, ніхто не діставав підручники. Дмитро сидів на першій парті, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки. Кайл, який зазвичай жартував, просто дивився у вікно.

​— Я знаю, що ви чули багато різного, — почав вчитель, спершись на стіл. — Але правда в тому, що ваш однокласник виявився сильнішим за багатьох дорослих. Нападників затримано. Поліція працює. А Максим... Максим бореться.

​— Ми можемо його провідати? — голос Дмитра пролунав глухо.

​— Поки що ні. Тільки родина. Але ви можете передати йому те, що він точно почує, навіть якщо зараз спить. Свою підтримку.

​Послання

​До кінця другої перерви на стіні в головному холі з’явився великий плакат. Хтось приніс маркери, і кожен почав писати від себе.

«Максе, чекаємо на тренуванні», «Ти — скеля, тримайся», «Повертайся, ми з тобою».

​Навіть ті, хто раніше не спілкувався з Максимом, зупинялися, щоб поставити свій підпис. Школа, яка раніше здавалася Максиму місцем, де він «зникає», раптом стала місцем, де його ім’я звучало на кожному кроці. Але тепер це було не про вагу чи зовнішність. Це було про людину, яка не здалася.

Погляд Максима (Лікарня)

​У цей же час, за кілька кілометрів від школи, Максим ледь помітно ворухнув пальцями руки. Він ще не міг говорити, він ще був у полоні ліків, але десь глибоко всередині він відчув цей приплив енергії.

​Він більше не був тим хлопчиком, який ховався на даху.

Він став тим, за кого молилася ціла школа.

​Артем, який сидів поруч, помітив цей рух. Він нахилився ближче й прошепотів:

— Чуєш, дрібний? Тебе там цілий натовп чекає. Тож не підведи нас.

​Максим не розплющив очей, але на кутику його губ з’явилася ледь помітна, майже прозора тінь усмішки.

Візит вчителя

​Віктор Степанович увійшов до палати тихо, майже по-батьківськи. Він не був у піджаку, як зазвичай — проста куртка, втомлений погляд, але в руках він тримав щось дуже цінне. Величезний плакат, згорнутий у рулон, який він обережно розгорнув перед ліжком Максима.

​Максим уже не спав. Він був блідий, обкладений подушками, але його очі були живими.

​— Дивись, Максиме, — тихо сказав Віктор Степанович, закріплюючи плакат на стіні навпроти ліжка. — Тут підписався кожен. Навіть ті, хто зазвичай прогулює мої уроки. Усі чекають.

​Максим вдивлявся в знайомі почерки. «Тримайся», «Ми з тобою», «Ти — наш герой». У горлі знову здався клубок, але цього разу це був не біль, а вдячність. Він ледь помітно кивнув учителю.

​— Дякую... — прохрипів Максим.

— Відпочивай. Головне — ти вистояв у найважливішому іспиті, — відповів Віктор Степанович і, міцно стиснувши плече Артема, що сидів поруч, вийшов із палати.

Несподіваний відвідувач

​Коли двері знову відчинилися, Максим очікував побачити медсестру або Кайла, але на порозі з’явилася вона. Настя.

​Вона вчилася в паралельному класі й завжди трималася осторонь — серйозна, з книжками з права, майбутня юристка, у яку Максим був таємно закоханий ще з восьмого класу, але ніколи не наважувався навіть привітатися.

​Настя підійшла до ліжка впевнено, хоча в її очах теж читалося хвилювання. Вона поклала на тумбочку папку з документами.

​— Привіт, Максиме. Я прийшла, щойно дізналася, — сказала вона рівним, майже діловим голосом. — Я тут підготувала... дещо. Коли ти повністю прийдеш до тями, ми підпишемо з тобою контракт.

​Артем, який до цього мовчки спостерігав, здивовано підняв брову:

— Який ще контракт?

​Настя обернулася до нього, розправивши плечі:

— Контракт на життя і юридичний супровід твоєї справи проти тих нападників. Я буду твоїм представником, Максиме. Ми зробимо так, щоб вони не просто сіли, а виплатили тобі за кожну хвилину цього болю.

​Олексій Петрович, тато Максима, що саме зайшов у палату, зупинився, уважно розглядаючи дівчину.

— Серйозна заява, — сказав він, усміхнувшись кутиком губ. — А скільки тобі років, Настю? Ти виглядаєш... дуже впевнено.

​Настя витримала його погляд, навіть не змигнувши.

— А хіба це важливо, пане? — спокійно запитала вона. — Просто ви не уявляєте, скільки разів мені казали, що я занадто молода для великих справ. Ви ж знаєте, скільки мені років насправді?

​— Сімнадцять? — припустив Олексій Петрович.

— Достатньо, щоб знати закон краще за тих, хто його порушив, — відрізала вона. — Вік — це лише цифра в паспорті, а професіоналізм — це те, що я зараз демонструю.

​Тато Максима засміявся — вперше за цей тиждень щиро і з повагою.

— Схоже, Максиме, ти в надійних руках. І в плані здоров'я, і в плані справедливості.

​Максим дивився на Настю. Вона була такою рішучою, такою живою, що йому раптом захотелося одужати якомога швидше. Не для того, щоб знову качати м'язи чи бути «мажором», а для того, щоб просто бути поруч із такою людиною.

​— Я... підпишу, — прошепотів Максим, і його рука ледь торкнулася краю папки.

​Артем перезирнувся з батьком. Вони зрозуміли: у Максима з’явилася нова, неймовірно потужна мотивація повернутися до життя.

Справжня Настя

​Настя раптом тихо посміхнулася, і ця посмішка зробила її обличчя зовсім іншим — м’якшим, але ще впевненішим. Вона зняла волосся з обличчя, і Олексій Петрович мимоволі затримав погляд: без окулярів, з ідеальною поставою, вона справді виглядала як модель, що випадково опинилася в лікарняних стінах.