Розділ 16. Ціна правди

Ніч на пустирі здавалася мертвою, поки ми не побачили світло в перекошеній халупі біля старого депо. Віктор Степанович мовчав, але я чув, як важко він дихає.

​— Артеме, тримай себе в руках, — прошепотів він. — Ми тут не для того, щоб стати вбивцями.

​Але коли двері відчинилися і з халупи вивалилися двоє — саме такі, як описував малий, з пивами в руках і нахабними обличчями — у мене перед очима все почервоніло. Один із них, бородатий, заржав:

— Що, знову дільничний прислав когось папірці підписувати?

​Я не чекав. Я зробив крок і вдарив першим.

Сутичка була брудною. Їх справді було четверо — ще двоє вискочили зсередини. Віктор Степанович, попри вік, рухався як професійний боксер. Він не просто бився, він захищав мене від ударів зі спини.

​Мене валили на землю, я відчував смак крові в роті, але в голові була лише одна картина: Максим, який лежить у такому ж снігу, самотній і беззахисний. Ця думка давала мені звірячу силу. Коли я притиснув бородатого до стіни, занісши кулак, Віктор Степанович схопив мою руку.

— Досить, Артеме! Вони вже не встануть. Подивися на них — вони нікчеми. Не губи себе через них.

​Я відпустив його. Бородатий сповз по стіні, витираючи юшку з обличчя. У цей момент до пустиря з виттям підлетіли три машини з мигалками.

​Олексій Петрович не став чекати дива. Поки Артем був на пустирі, батько підняв усі свої зв’язки. Виявилося, що дільничний, який закрив справу, був далеким родичем того самого «діда Степана».

​— Ви не просто закрили очі, — говорив батько, стоячи в кабінеті начальника відділку. Його голос був тихим, але від нього віяло смертельним холодом. — Ви залишили помирати дитину. Якщо через годину нападники не будуть у кайданках, завтра про ваш відділок знатиме міністерство.

​Зв’язки спрацювали миттєво. На пустир виїхав спецназ, а дільничного відсторонили від роботи ще до ранку. Батько не кричав — він просто знищував систему її ж методами.

​Частина 3. Лікарня (Аня і Максим)

​Аня сиділа біля ліжка, тримаючи телефон. Вона читала Максиму повідомлення з чату класу.

— «Максе, ми чекаємо на тебе», — читала вона пошепки. — «Дмитро каже, що без тебе в залі нудно. Кайл написав, що ти — найміцніший горішок, якого він знав...»

​Вона зупинилася, бо почула дивний звук. Апарат, що стежив за активністю мозку, почав видавати часті, ритмічні сигнали. Крива на екрані, яка раніше була майже рівною, раптом здибилася високими піками.

​— Лікарю! — закричала вона.

​Забігли медики. Тато Ані припав до монітора.

— Це неможливо... Активність у префронтальній корі. Він чує! Аню, продовжуй! Читай ще!

​— Максиме, — Аня притиснулася губами до його холодної руки. — Артем знайшов їх. Тато все владнав. Тобі більше не треба боятися. Просто повернись. Будь ласка, зроби вдих сам.

​

​Я бачив бійку Артема. Відчував кожен удар, який він наносив, і кожен, який отримував. Я бачив татову лють. Але голос Ані... він був як трос, за який я міг ухопитися.

​Повідомлення від хлопців... Кайл, Дмитро... Вони бачать мене. Навіть тут, у цій темряві, я перестав бути невидимим.

​Я зібрав усю волю, яка в мене залишилася. Усі м’язи, які я так довго тренував, тепер мали послужити одній меті. Один рух. Одна перемога над смертю.

​Монітор запищав безперервно. Мої легені раптом обпекло холодом.

Я зробив вдих. Перший. Свій. Без машини.

​Очі розплющилися. Світ був розмитим, білим, болючим. Але перше, що я побачив — це заплакані очі Ані.

​— Я... тут, — прохрипів я. Голос був не мій, але він звучав у реальному світі.

Я встиг побачити її очі. Аню... Вона була такою реальною, такою близькою. Я хотів сказати їй стільки всього, але замість слів з моїх губ вирвався лише хрип, а в роті з’явився металевий присмак крові.

​Раптом світло почало гаснути. Не повільно, а різко, наче хтось просто вимкнув живлення. Обличчя Ані почало віддалятися, її голос став тихим, ніби вона кричала мені з іншого берега широкої річки.

​Біль, який на мить відступив, повернувся з такою силою, що мені здалося, ніби мої груди розриваються зсередини. Я знову почав падати. Тільки цього разу темрява була не холодною, а гарячою.

​

​Монітор, який щойно показував радісні піки активності, раптом вибухнув безперервним, високим сигналом тривоги. Показники тиску стрімко полетіли вниз.

​— Він знову знепритомнів! — вигукнула Аня, жахаючись того, як Максим раптом обм'як, а його шкіра стала попелясто-сірою.

​Тато Ані, який щойно відійшов до вікна, миттєво опинився біля ліжка. Він схопив фонендоскоп, глянув на зіниці Максима і зблід.

​— Кровотеча! Внутрішня кровотеча! — закричав він на весь коридор. — Бігом на операційну! Готуйте реанімаційну групу!

​У палату влетіли санітари. Ліжко зірвали з гальм. Аню відштовхнули вбік, і вона лише встигла побачити, як Максима, обвішаного трубками, на величезній швидкості везуть по коридору. Колеса каталки гуркотіли, наче грім.

​— Максиме! Ні! — кричала вона вслід, але двері операційного блоку захлопнулися прямо перед її обличчям.

​

​Артем забіг у лікарню саме в той момент, коли Максима зник за дверима операційної. Обличчя брата було в крові після бійки на пустирі, куртка розірвана, але він цього не помічав.

​— Що сталося? — він схопив Аню за плечі. — Він же прокинувся! Мені тато дзвонив, сказав, він прийшов до тями!

​Аня не могла говорити. Вона лише ридала, закривши обличчя руками. Олексій Петрович, який щойно підійшов, мовчки обійняв дружину, Марію Іванівну. Вона тримала на руках Софійку, яка, відчуваючи загальну паніку, почала голосно плакати.

​— У нього відкрилася внутрішня кровотеча, — тихо сказав тато Ані, вийшовши до них на секунду перед тим, як зайти в операційну. — Організм не витримав навантаження після бійки. Зараз ми робимо все можливе. Моліться.

​Артем сповз по стіні на підлогу. Його кулаки, якими він щойно вибивав правду з нападників, тепер безсило лежали на колінах.