Розділ 15. Між небом і землею

Максим

​Нічне повітря на даху було гострим, як лезо. Я сидів на самому краї, звісивши ноги в порожнечу. Місто внизу здавалося іграшковим: вогні машин, вікна, за якими текла чужа, зрозуміла комусь ситуація. А тут, на висоті, була тільки тиша і вітер.

​Я не пішов, щоб покінчити з усім. Я пішов, щоб нарешті почути власні думки без фонового шуму сімейних вечерь і чужих очікувань.

​Артем казав про «помилки». Він думав, що я повторюю його шлях. Але він не розумів — я не повторюю, я прокладаю свій, і він зараз веде мене в нікуди. Я дивився на свої руки. Вони тремтіли не від холоду, а від усвідомлення: я справді зникаю. Фізично я тут, але ментально — я розчиняюся в цій ночі.

​Тут, над містом, я не був «сильним Максимом», «спортсменом» чи «молодшим братом». Я був просто тінню. І, чесно кажучи, ця невагомість мені подобалася.

​Але десь глибоко під ребрами все ще нило. Це був не той біль від тренувань. Це був біль від того, що я залишив телефон вимкненим. Бо знав: там зараз розриваються від дзвінків. Знав, що Аня, можливо, теж не спить.

​— Ти просто хочеш, щоб тебе знайшли, — прошепотів я сам до себе. — Чи ти хочеш, щоб про тебе нарешті забули?

​Відповіді не було. Тільки вітер бився об бетон.

​Артем

​Я летів нічним містом так, ніби від швидкості моїх ніг залежало життя. Хоча, кого я обманюю? Саме так воно і було.

​— Чорт, Максе, тільки не це, — гарчав я, вдивляючись у темні підворіття та двори.

​Я знав усі його місця. Чи мені так здавалося? Ми колись були близькі, поки я не почав будувати з себе «крутого старшого» і не наробив тих самих дурниць, через які тепер не можу дивитися матері в очі. Я теж тікав. Я теж мовчав, поки всередині все вигорало до попелу.

​Я набрав Аню. Руки пітніли, телефон ледь не вислизнув.

— Він у тебе? — видихнув я в трубку, щойно вона відповіла.

— Артеме? Ні, що сталося? Він не бере слухавку... — її голос затремтів.

— Він пішов через вікно. Телефон залишив. Аню, згадуй, куди він міг піти, коли йому було зовсім паскудно? Якесь місце, про яке він казав тільки тобі?

​На тому кінці була тиша. Я чув її прискорене дихання.

— Дах... — нарешті прошепотіла вона. — Той старий недобуд біля парку. Він казав, що там небо ближче.

​Я не став чекати кінця фрази. Розвернувся на п'ятах і побіг у бік парку. Серце калатало десь у горлі.

«Тільки встигнути, — билося в голові. — Тільки б він не вирішив, що небо справді занадто близько».

​Я бачив цей силует здалеку. Маленька крапка на краю темної багатоповерхівки.

— Тільки не зникай, Максе, — прохрипів я, забігаючи в під'їзд. — Чуєш? Тільки не сьогодні.

Максим

​Я не пам’ятаю, як опинився внизу. Пам’ятаю лише холод і те, як тіні в провулку раптом стали реальними. Їх було троє. Чи четверо? Я не встиг розгледіти.

​— Дивіться, хто тут у нас. Мажор з даху злетів? — почувся чийсь хрипкий сміх.

​Я хотів відповісти. Хотів сказати, що мені байдуже, але перший удар у живіт вибив усе повітря. Потім був удар у голову. Світ хитнувся й поплив. Я впав на холодний, брудний сніг, і кожен наступний удар відчувався дедалі глухіше.

​Біль, якого я так боявся, тепер став моїм єдиним супутником. А потім зник і він. Настала тиша. Холодна, біла порожнеча.

​Я лежав у снігу, вдивляючись у нічне небо, яке так хотів побачити зблизька. Тепер воно було надто далеко. Останнє, що я відчув — як сніг піді мною тане від чогось теплого.

​ Артем

​Я обшукав увесь дах. Оббігав кожен поверх недобудови, зриваючи голос від крику. Його ніде не було. Тільки відчинене вікно внизу і сліди на снігу, які швидко замітала хуртовина.

​Ми шукали його всю ніч. Поліція, волонтери, батько, який постарів на десять років за одну годину. Я не спав тиждень. Кожен дзвінок з невідомого номера змушував моє серце зупинятися, але відповіді не було. Максим просто розчинився.

​Аж поки не пролунав той самий дзвінок.

​— Алло, Артеме? Це тато Ані, — голос чоловіка тремтів. — Я знайшов його. Випадково... в підвалі за містом. Ті, хто це зробив, покинули його там. Я відвіз його до своєї клініки.

​Я заціпенів.

— Він живий?

​На іншому кінці затягнулася тиша. Така важка, що я ледь не впустив трубку.

— Він у комі, Артеме. Стан критичний. Лікарі не дають прогнозів.

​Максима 

​Кажуть, що в комі нічого не чути. Це брехня.

Я чую пищання апаратів. Чую, як мама плаче поруч, намагаючись щось сказати мені англійською, але слова плутаються. Чую кроки Артема — він ходить по палаті, як загнаний звір.

​Я хочу прокинутися. Хочу сказати їм, що я тут. Що я не зник. Що я все почув і все зрозумів.

Але моє тіло більше не належить мені. Воно важке, як свинець, і холодне, як той сніг, у якому я лежав.

​Я застряг у цьому проміжку між світами. І зараз мені по-справжньому страшно. Бо я не знаю, чи вистачить мені сили повернутися назад.

Ми часто думаємо, що в нас є безліч шансів усе виправити. А потім настає тиша, яку неможливо перервати. Максим боровся за право бути видимим, а тепер бореться за право просто дихати. Чи зможе любов тих, хто залишився поруч, витягнути його з цієї темряви?

Артем

​Я стояв біля скляної перегородки реанімації. За нею — Максим. Купа трубок, дротів і цей нестерпний звук монітора, який відбиває кожен його удар серця.

​— Я ж обіцяв... — прошепотів я, стиснувши кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. — Я обіцяв татові, що пригляну за ним.

​Я згадав свої «помилки», про які не хотів казати. Тоді, два роки тому, я теж загрався у силу. Я теж думав, що можу впоратися сам, поки не опинився в боргах і не змусив батька продати машину, щоб витягнути мене з халепи. Я хотів бути прикладом, а став повчальною історією, якою не пишаються.

​І тепер Максим. Тільки його ціна виявилася набагато вищою.

​— Прокидайся, дрібний, — мій голос зірвався. — Прокидайся, і я розповім тобі все. Кожну свою дурість. Тільки не залишай нас у цій тиші.