Розділ 14. Те, чого не кажуть одразу

Ми сиділи на кухні навпроти одне одного. Чай давно перестав парувати, але ніхто не поспішав його пити. У тата завжди так: він не квапить. Дає часу стільки, скільки тобі потрібно.

​— Ти сьогодні якийсь не такий, — сказав Олексій Петрович спокійно. Не як зауваження. Як спостереження.

​Я знизав плечима:

— Втомився.

Він кивнув:

— Втома буває різна.

​Це було сказано так просто, що я раптом відчув, як щось усередині зсувається. Ніби хтось обережно прокрутив кришку, яку я надто довго тримав щільно закритою.

​— Тату… — почав я і замовк.

Він не перебивав. Лише дивився на мене. І цей погляд не був про контроль — він був про довіру.

​— Я не знаю, що зі мною відбувається, — сказав я нарешті. — Наче я роблю все правильно, але всередині… порожньо. І боляче.

​Тато довго мовчав. Потім зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Коли я був у твоєму віці, — промовив він, — теж думав, що маю все витримати сам. Бо я старший. Бо я чоловік. Бо так треба.

​Я підняв очі:

— І що? — тихо запитав я.

— І нічого доброго з того не вийшло, — він сумно усміхнувся. — Сила — це не мовчання, Максиме. Справжня сила — це вчасно сказати, що тобі важко.

​У горлі став клубок.

— Я боюся, що якщо почну говорити, то вже не зможу зупинитися.

— А ти й не зупиняйся одразу, — відповів він. — Почни з малого. Хоча б зі мною.

​Ці слова залишилися в мені. Не гучно, але дуже глибоко. І саме в цей момент гучно грюкнули вхідні двері.

— Я вдома! — почувся голос Артема.

​Я напружився ще до того, як він зайшов на кухню. Артем на п’ять років старший. Вищий. Гучніший. Завжди впевнений у собі — принаймні зовні.

— О, сімейна ідилія, — криво усміхнувся він. — Чайок п'єте без мене?

— Сідай, — спокійно запропонував тато.

​Артем глянув на мене уважно. Занадто уважно.

— Ти що, схуд? — кинув він. — Чи знову вдаєш із себе великого спортсмена?

​Я міцно стиснув пальці на гарячій чашці. І в ту мить зрозумів: справжні розмови тільки починаються.

Артем не сідав. Він сперся плечем об кухонну шафку й дивився на мене так, ніби я був задачею, яку він не хотів розв’язувати, але мусив.

​— Ти нормально їси? — запитав він.

Голос був рівний, але в ньому відчувалося щось таке, що різало по живому.

​— Так, — відповів я швидше, ніж встиг подумати.

​Тато кинув на мене короткий погляд. Він не промовив ні слова, але я відчув — він зрозумів, що це неправда.

​— «Так» — це не відповідь, — Артем усміхнувся кутиком губ. — Ти став якийсь… інший.

— Люди змінюються, — спокійно втрутився тато. — Це нормально.

— Не коли вони зникають, — відрізав Артем і знову втупився в мене. — Ти ж не зникаєш, Максиме?

​Я хотів пожартувати. Хотів сказати щось легке, щоб нарешті зняти цю напругу, але слова просто не прийшли.

— Я просто втомився, — повторив я свою єдину броню.

​Артем підійшов ближче й сів навпроти. Тепер між нами був стіл, але відстань усе одно здавалася занадто малою.

— Ти завжди був тихим, — сказав він. — Але раніше ти… принаймні був тут.

​Це влучило точніше, ніж будь-яке зауваження.

​— Досить, — твердо перервав тато. Уперше за вечір у його голосі з’явилася жорсткість. — Якщо хочеш допомогти — не тисни.

​Артем замовк. Подивився на батька, потім знову на мене.

— Я не тисну, — сказав він уже тихіше. — Я просто не хочу, щоб він повторив мої помилки.

​Я підвів голову:

— Які саме?

​Артем на секунду відвів погляд. Цього було достатньо, щоб я зрозумів: прямої відповіді не буде.

— Пізніше, — кинув він. — Коли будеш готовий.

​Тиша знову накрила кухню. Але тепер вона була іншою — напруженою, майже живою. Тато підвівся й почав прибирати чашки.

— На сьогодні досить. Усі втомилися.

​Я кивнув. Усередині панувало дивне відчуття: страх і полегшення водночас. Ніби я стояв на порозі чогось дуже важливого.

​Коли я вже йшов до своєї кімнати, Артем наздогнав мене в коридорі.

— Максиме, — тихо покликав він.

Я обернувся.

— Якщо стане зовсім важко… — він запнувся, підбираючи слова. — Не мовчи.

​Це було все. Але для нього це означало занадто багато.

​Я зайшов у кімнату й зачинив двері. Сів на ліжко і довго вдивлявся в темряву.

Можливо, я справді не зникаю.

Можливо, я просто вчуся бути видимим.

​Я ліг, але сон не приходив. У голові, як у старому кінопроекторі, прокручувалися кадри: Аня з її теплим поглядом, Ліля, яка намагалася жартувати, тато зі своїм чаєм і Артем — такий закритий і водночас такий тривожний.

​Раптом двері моєї кімнати прочинилися. Зовсім трохи.

​Я напружився, але побачив маму. Вона вже була в домашньому халаті, волосся зібране у вільний вузол. Марія Іванівна зайшла тихо, тримаючи на руках Софійку. Малеча вже майже спала, лише сопла кумедно, вткнувшись мамі в плече.

​— Спиш? — прошепотіла мама.

​— Ні, — так само тихо відповів я.

​Вона підійшла до ліжка й сіла на край. Софійка уві сні поворушила ручкою і видала щось схоже на «Hush». Мама ледь помітно всміхнулася.

​— Артем іноді буває занадто різким, — сказала вона, дивлячись на доньку, а не на мене. — Він переживає за тебе. По-своєму. Як уміє.

​— Я знаю, ма.

​— Ти в нас завжди був таким... глибоким. Як тихе озеро. Але навіть у тихому озері бувають шторми, Максиме. Не бійся просити про допомогу, якщо хвилі стануть занадто високими. Do you understand?

​— Yes, Mom, — відповів я, і на мить мені стало легше від цієї звичної сімейної гри в англійську.

​Мама нахилилася і поцілувала мене в чоло. Софійка уві сні теж щось пробурмотіла, ніби погоджуючись.

​Коли вони пішли, я нарешті заплющив очі.

​Сьогодні я не просто «похудів» чи «втомився». Сьогодні я зрозумів, що навколо мене є люди, які бачать мою присутність, навіть коли я сам намагаюся стати невидимим.

​Біль нікуди не подівся. Він усе ще був там, під ребрами. Але тепер я знав: у мене є сили дожити до ранку. А ранок — це завжди новий шанс почати спочатку.